Читать «Життєві аналогії» онлайн - страница 5

Гнат Мартинович Хоткевич

І серед тиші, подібно до звуку металу, почулися слова:

— Відповідайте: чи зрозумів мене хоч хто-небудь?

Гробову дивну тишу родив оцей скорбний, повний страждання запит. Товпа затаїла дихання... А в останніх рядах партеру встали дві фігури. Високий, увесь білий старик голосно сказав:

— Я!..

І на це, мов далека луна з блакитних гір, мов тихий сплеск річної хвилі, відозвався молодий жіночий голос...

У ту ж хвилю отой герой, пан товпи, принц датський, вихопив револьвера з кешені, і з криком «спасибі!» — вистрелив у стелю. Завіса спішно гримнула вниз, а він, закривши обличчя руками, біг пріч зі сцени.

І знов неначе на рішуче слово команди — розітнувся грім оплесків. Театр стогнав, викликаючи Гамлета, а він, бідний принц датський, забившися в найдальший куток, ридав як дитина.

II

Ранком мене розбудив якийсь страшний шум, визкотіння й дикі крики.

— Ага-га! — чулося «на чорнім ходу». І голос гримів, тисячі разів відбиваючися від сходової клітки. — Ага! Попалася!

Тут додавалося особливо круте слово — власний винахід двірника Йвана, бо це ж він кричав, невиносимо гримаючи чимось від часу до часу.

Моїй півсонній уяві хто й зна й що причулося в тих надзвичайних звуках. Начитавшися з-вечора древньої історії, я був певен, що то картагенці осадили наше вбоге подвір'я, а відважний Іван, боронячися, гримає катапультами. В одну хвилю стрибнув я з ліжка і, наспіх одягнувши свою тогу з блискучими ґудзиками, мов камінь з пращі, вилетів на чорний хід, готовий до кривавої оборони. Але на побойовищі побачив тільки самого Івана, правда дуже схвильованого й розтріпаного, але все ж без жодних артилерійських причандалів.

Дивна людина був цей Іван! У звичайнім буденнім життю я не бачив двірника більше спокійного й несмілого. Коли би він засідав у якій хочете судебній інстанції — я певен, що в його присутності його можна було би приговорити до кари смерти, і він сам підписав би свій приговір, як би вмів писати, звичайно. Прослуживши без грошей за двірника не менш як півроку, він якось насмілився й пішов до господині за грошима. Господиня, будучи сама особою надзвичайно моральною, побачила в тім верх розпусти й попросту набила Йванові щоки. Як би вам здавалося, що зробив Іван у такім разі? Протестував, скажете, або, як зробив би кожний порядний двірник, узяв свою «госпожу» за куделю та виволожив землю? Анічогісінько подібного! Він тільки низько поклонився й пішов до своєї двірницької, в якій, до речи сказавши, нормальною температурою було 0° і за Цельсієм, за Реомюром, а часом і за Фаренгейтом. Після того випадку Іван ніколи більш не підіймав розмови про гроші. Я, звичайно, розумів той великий рух його душі,— то був пасивний протест проти всього деспотичного, то був учинок, достойний якого хочете римлянина.

От що таке був двірник Іван у звичайному буденному життю. Але як тільки починав «требовать поета к священной жертве Аполлон»,— о, тоді треба було подивитися на мого Йвана. Очі його горіли, рухи ставали певними й зручними, а з уст сипалися... сипалися... Ні, я певен, що ні один з древніх промовців не вмів так повно, так широко й красиво лаятися, як лаявся в ті хвилини наш скромний двірник Іван. Людині, не позбавленій де-якого художнього почуття, можна було дістати глибоку насолоду, послухавши Іванової творчости хоч з півгодини. От яка метаморфоза ставалася тоді з Іваном.