Читать «Талановитий містер Ріплі» онлайн - страница 2

Поки прямував до вільного стільця біля барної стійки, мимовільно озирався навколо, вишукуючи когось зі знайомих. Побачив кремезного чолов’ягу з рудим волоссям, чиє ім’я постійно забував, — він сидів за столиком з молодою блондинкою. Рудоволосий помахав йому, і рука Тома сама по собі теж здійнялася в повітря. Він закинув одну ногу за перекладину високого стільця і напружено дивився на двері, хоча й намагався напустити на себе байдужий вигляд.

— Джин з тоніком, будь ласка, — сказав він бармену.

Невже це той чоловік, якого послали по його душу? Це він, чи не він, чи, може, таки він? Але він аж ніяк не був схожий на копа чи детектива. Він радше скидався на якогось бізнесмена, чийогось батька — гарно одягнений, при тілі, з сивиною на скронях — геть не зрозуміло, ким він міг бути насправді. Невже саме такому доручили цю роботу — щоб він спершу завів із ним у барі дружню бесіду, а тоді — гоп! — і ось він уже кладе йому на плече свою руку, а другою показує посвідчення і каже: «Томе Ріплі, вас заарештовано». Том не відводив погляду від дверей.

Ось він зайшов. Роззирнувся навколо, побачив Тома й одразу ж відвів очі. Зняв солом’яного капелюха й примостився по інший бік барної стійки.

Господи, чого йому треба? Він точно не схожий на збоченця. Ця думка промайнула вдруге, і зараз його виснажений мозок таки намацав і видобув зі своїх закутків те слово, наче саме слово могло його захистити, але краще вже хай він буде збоченцем, аніж копом. Збоченцю він може ввічливо сказати: «Ні, дякую», посміхнутися і піти своєю дорогою. Том засовався на стільці, намагаючись заспокоїтись.

Том побачив, як чоловік махнув бармену, аби той трохи зачекав, і підійшов до нього. Ось і все. Том заціпенів і не зводив із нього погляду. Вони не дадуть тобі більше десяти років, подумав про себе. Ну, може, п’ятнадцять, але в хорошій в’язниці… Тієї миті, коли чоловік розтулив рота, аби щось сказати, Тома пронизав раптовий біль розпачливого й гіркого розкаяння.

— Перепрошую, це ви Том Ріплі?

— Так.

— Мене звати Герберт Ґрінліф. Я батько Річарда Ґрінліфа. — Вираз його обличчя збивав Тома з пантелику значно більше, ніж якби він цілився в нього пістолетом. Він по-дружньому посміхався і дивився на Тома з надією. — Ви друг Річарда, чи не так?

У Тома в голові виринули якісь нечіткі спогади. Дікі Ґрінліф. Високий блондин. У нього водилися гроші. Том пригадав його.

— А, так. Дікі Ґрінліф. Так.

— Отже, ви знайомі з Чарльзом та Мартою Шріверами. Це вони розповіли мені про вас і сказали, що ви… ем… Може, ми сядемо за столик?

— Звичайно, — люб’язно погодився Том і взяв свою випивку. Пройшов за чоловіком до вільного столика в дальньому кінці невеликого приміщення. «Відстрочення вироку, — подумав він. — Свобода! Ніхто не збирався мене заарештовувати». Тут якась інша справа. Та й що б це не було, мова не йшла про велику крадіжку, підробку документів чи як там воно ще називається. Може, Річард потрапив у якусь скруту? Чи, може, містер Ґрінліф потребував його допомоги або поради. Том же добре знав, що сказати такому батькові, як містер Ґрінліф.