Читать «Діти з Долини Райдуг» онлайн - страница 16

— Я не вірю в це, — заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.

— Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш — мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я — то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.

— Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, — замислилася Фейт. — Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні — навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш — особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.

— Мені сподобалася їхня мама, — зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби — ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.

— Кажуть, вона якась не така, як усі, — мовив Джеррі.

— Пані Еліот заявляє — це тому, що пані Блайт так і не виросла, — мовила Фейт.

— Таж вона вища за саму пані Еліот.

— Це так, але в душі — пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.

— Що це пахне? — урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.

Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.

— Я хочу їсти, — мовив Джеррі.

— Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю — холодну «тотожність», — сумовито проказала Уна.

Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.

— Ходімо, подивимося, звідки лине запах, — запропонував Джеррі.

Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.

Мередіти нерішуче спинилися. Уна пошкодувала про їхню поспішну нерозсудливість, але Ді Блайт, як завжди, трималася гідно. Дружньо всміхаючись, вона підвелася назустріч.

— Здається, я знаю, хто ви, — сказала вона. — Мабуть, діти нового пастора, так?

Фейт кивнула; щоки її взялися ямочками.

— Ми відчули запах вашої форелі й поцікавилися, що воно таке.

— То сідайте разом із нами — допоможете їсти, — мовила Ді.

— Певно, вам і самим не вистачить, — озвався Джеррі, пожадливо зиркаючи на саморобну бляшану пательню.

— Вистачить. На кожного по три рибини, — відповів Джем. — Сідайте.

Двічі просити пасторських дітей не довелося. Гості й господарі весело посідали на моховитім камінні й довго, радісно бенкетували. Нен і Ді, певно, вмерли б від жаху, якби їм стало відомо те, що добре знали Уна й Фейт: у Карла в кишені сиділо двоє мишенят. Утім, вони про це не довідалися, тож і бридко їм не було. Та й де можна познайомитися краще, ніж за обіднім столом? Коли зникла остання форель, Блайти й Мередіти вже були добрими друзями й відданими союзниками. Вони завжди знали одні одних і так триватиме ціле життя. Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.