Читать «Що не день, то субота» онлайн - страница 44

— Поки що ніяк? А коли ж можна? — стривожився пан Пляшкер.

— Машини для здійснення бажань бувають різні, — пояснив Суботик. — Одні вмикаються ручкою, а інші — кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.

— Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! — вигукнув пан Пляшкер.

Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.

— Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! — сказав він голосно й виразно.

Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:

— У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.

— Жодної цятки? — запитав Суботик. — Але ж ви казали, що їх було дві!

— Дві й було!

— А як вони були розміщені?

— Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.

— Я так і знав! — застогнав Суботик. — Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!

— Навіщо мені машина, яка не працює? — сумно мовив пан Пляшкер. — Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!

— Ой ні, тату! — похитав головою Суботик. — Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!

— А що повинно статися? — запитав пан Пляшкер.

— Хіба ж ви не знаєте? У неділю — ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок — візит пана Вівторакуса, у середу — середина тижня...

— Знаю! Знаю! — вигукнув пан Пляшкер. — А в суботу — Суботик!

— Я чекатиму цієї зустрічі, тату, — сказав Суботик. — Але зараз мені треба йти!

Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.

— Це тобі, — сказав він Суботикові. — Ночі ще досить холодні. Візьми!

— Ви такі добрі, тату! — зрадів Суботик. — Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!

І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.

— Смакота! — сказав він, жуючи. — Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!

Він відчинив вікно і виліз надвір.

Пан Пляшкер дивився згори, як Суботик пройшов по темному присадку до ведмедя, що й досі лежав під кухонним вікном. Суботик сів верхи на ведмедя, і той підтюпцем побіг геть. Коли він пробігав під вуличним ліхтарем, його хутро ще раз сяйнуло в яскравому світлі, і обидва вони — ведмідь та Суботик — зникли у нічній пітьмі.