Читать «Що не день, то субота» онлайн - страница 12

— Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! — засміявся пан Пляшкер.

— Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, — не відступався Суботик.

— Звісно, я хотів би лишитися вдома, — сказав пан Пляшкер. — Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!

— Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, — пообіцяв Суботик і заховався в шафі.

— Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, — суворо сказав пан Пляшкер.

Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.

Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.

Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.

— Що це означає? — спитав пан Пляшкер.

— Означає! Означає! — гнівно вигукнув пан Обердубер. — Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ — від дверей контори.

— Допомогти вам шукати? — запитав пан Пляшкер.

— Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! — буркнув пан Обердубер.

— З великою охотою! — відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.

Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:

— Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!

— Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, — погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.

— Купите мені одяг? — допитувався Суботик.

— Та куплю, — сказав пан Пляшкер. — От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.

— Звісно як! Пронести в рюкзаку! — сказав Суботик. — Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.

Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.

Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків.

Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.

На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:

Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.

До нього підійшов продавець і сказав:

— Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?

— Що-небудь із одягу, — сказав пан Пляшкер.

— Костюм? Куртку? Чи, може, штани? — запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.