Читать «ДНК» онлайн - страница 107

— Вони ж іще діти…

— Ну, — м’яко заперечив Бонка, — шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять… Вони вже не діти, Захаре.

— Однаково не розумію: навіщо? Вони ж як ми, вони теж люди!

— Що за маячня? — звів брови Шпрот. — Вони відрізняються від нас, як ми відрізняємося від англійців чи американців.

— Чим?

— Не сміши мене.

— Ні, серйозно, — напосів я. — Чим ми відрізняємося від англійців?

— Ну хоча б тим, що я досі остерігаюся ходити вулицями, тримаючись за руку з Бонкою, — він ледь нахилив голову й зухвало подивився на мене, цілковито впевнений у своїй правоті. — Не подумай, я не скаржусь. У Польщі та Угорщині відьом підсмажували на вогнищах упродовж 200 років після того, як їх перестали підсмажувати в Голландії чи Англії. Думаю, через сто п’ятдесят років в Україні також перестануть косо дивитися на геїв, — Шпрот ковтнув пива, Бонка піджав губи і якось наче винувато знизав плечима (так, це правда: у мене всього двоє друзів і обоє — нетрадиційної орієнтації, так що статистично можна стверджувати, що я товаришую винятково з гомосексуалістами). — Я про те, що ми всі ростемо в конкретних умовах, і різні умови формують різних нас. Розумієш?

Я промовчав, бо частково Шпрот мав рацію — до середини XXI століття українці так і не спромоглися викорчувати гомофобію, антисемітизм і сексизм, але подумки однаково з ним не погоджувався. У яких умовах зростали ті, кого він називає «марсіанами»? Хто навчив цих дітлахів жорстокості? Що примусило їх задушити газом кількадесят інших колоністів, які відрізнялися від них лише тим, що не народилися на Марсі, а прибули із Землі? Невже ми не здатні перебороти самих себе, і всі наші дії обумовлені накопиченими в генах помилками попередніх поколінь?

— І що тепер?

— Дев’ятнадцятеро заговорили про каральну операцію, — відказав Шпрот. — Офіційної заяви поки що не пролунало, але подейкують про двісті спецназівців, яких планують відрядити до Марсу під час найближчого вікна.

Я вирячився ще дужче. Одна зі статей Марсіанської Конституції оголошувала Марс вільним від зброї. Заборонялося володіти, виробляти чи доставляти на планету будь-які різновиди смертельного озброєння.

— Ти жартуєш! А як же заборона на зброю?

— Анітрохи я не жартую. Рада дев’ятнадцяти має намір перекинути на Марс дві сотні відбірних головорізів.

Бонка хмикнув:

— Не все так просто. Це вони тут, на орбіті Землі, головорізи. Через шість місяців на підльоті до Марсу вони перетворяться на дві сотні охлялих, змарнілих і вкінець деморалізованих істот. У моїй групі троє почали блювати, пісятися й проситися назад ще до виходу на орбіту, — батько Бонки торгував прісною водою з Гонконгом та ОАЕ і дев’ять років тому продав свою компанію «West Agro Group Inc.», тобто Бонка був не з бідних і 2050-го один раз злітав у космос — як турист. — А ми пробули в невагомості нещасних півтори години. Крім того, ти думаєш, «марсіани» за цей час не підготуються?