Читать «Вежі та підземелля» онлайн - страница 49

Утім, вже наступної миті Анджі стало не до спізнілих прозрінь. Ряди кінноти перед ним розступилися, даючи дорогу валдарським вершникам. На мить хлопець мовби оглух, а все навколо взялося примарною млою. Спроквола, мовби крізь сон, він підніс «байстрюка» навстріч нападнику, і саме вчасно — бо довкіл уже буйно кипіла кривава січа... Втім, ясна тяма до хлопця так і не наспіла — що відбувалося далі, він усвідомлював уривцем... ось, він насилу відбиває чийсь удар... сахається від вістря довгого списа, б'є когось навідмах у лице, розсікаючи наносник... кров бризкає йому в очі... він не встигає ухилитись, але його обладунок приймає удар, уп'явшись залізними колечками в тіло... хтось намагається стягнути його з коня, Анджа кидає меч на його незахищену шию... підносить зброю, намагається і собі напасти, але зустрічає чийсь схожий на пласку тарелю щит... нападник б'є його, в Анджі немає щита, але він встигає поцілити в кінську морду, і кінь сахається, відносячи нападника...

Рука давно вже втратила чутливість, перетворившись на якусь осібну підпору для меча, обладунок у кількох місцях обвис подертим шматтям... Вайлак сваритиме, але що ж... Судомив кожнісінький м'яз, мовби хлопця гамселили, як паршивого пса, а власне, так і було...

На мить Анджі трохи розвиднилося перед очима, і він побачив неподалік барона Черенбера, котрий зійшовся в двобої з якимось латником на дебелому верховому. Барон б'ється, мов навісний, його противнику, вочевидь непереливки. Аж тут... Інший валдарський вершник, прагнучи, схоже, допомогти товаришу, під'їздить до барона збоку і заміряється мечем зверху вниз — цілячи просто в щілину між кірасою і краєм барбюта. Анджа поривається крикнути, але мусить ухилитися від чергового нападника, котрий прагне застромити йому в груди списа з китичкою; причім ухиляється так невдало, що сам летить з коня... На Анджине щастя, нападник втрачає до нього інтерес — поки хлопець ловив коня та намагався знову на нього видертись, епіцентр бою перемістився кудись назад.

Анджа роззирнувся — барона не було ніде поблизу. Та, глянувши пильніше, він все ж помітив Черенбера — на землі, під ногами в на диво сумирного Дожа. Барон був весь у багнюці впереміж із кривавицею, але ще, схоже, живий. Анджа зіскочив з коня і підбіг до нього; той люто хрипів, притуливши руку до рани, з якої юшила кров. Збитий підступним валдарцем шолом лежав тут-таки, поруч. Анджа розгубився — що робити? Тягти барона до своїх? Але ж йому не підняти такої ваги — всі ці залізяки важили, мабуть, стільки ж, як і сам злощасний кастелян. Йому не впоратися, але він однаково спробує — інакше... Анджа не міг уявити собі, що буде, якщо барон помре. Він став навколішки.

— Тримайтеся, світлосте... — промимрив він. — Зараз, я покличу наших, і ми...

— Та цить, — суворо сказав барон, і Анджа злякано стих. Барон судомно зітхнув, скривившись від болю. — Це... все, мені не дотягти... Ти...