Читать «Ґолем» онлайн - страница 26

«Круглі, сині зорі…» — дедалі фанатичніше завивав старий арфіст.

Раптом мелодія наче знітилася і непомітно перейшла у ритм богемського шлапака, повільного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спітнілими щоками.

— Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! — гукав арфістові з естради стрункий кавалер з моноклем в оці, запхав руку до кишеньки камізельки й кинув музúці срібняка.

Але монета не долетіла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристів, а тоді раптом зникла. Якийсь жевжик — його обличчя видалося мені знайомим; здається, то він стояв нещодавно під час зливи біля Харусека — витягнув з-під фартушка партнерки руку, де вона досі собі спочивала, з мавпячим спритом викинув її у повітря і, ні на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчі парубка, лише дві чи три пари поблизу стиха усміхнулися.

— Видно, з батальйону, судячи зі спритності, — засміявся Цвак.

— Майстер Пернат напевно ще нічого не чув про батальйон, — нарочито швидко підхопив Фрізландер і потай, щоб я не помітив, підморгнув лялькареві. Я чудово зрозумів: усе так само, як і перше, нагорі в моїй кімнатці. Вони вважали мене за хворого. Хотіли підбадьорити. Цвак мав щось розповідати. Байдуже, що саме…

Від співчутливого погляду старого добряка мені запекло в серці і в очах. Якби він знав, як мені боляче від його співчуття!

Я не розчув перших слів, якими лялькар розпочав свою оповідь, пам’ятаю лише — здалося, ніби я стікаю кров’ю. Мені ставало дедалі холодніше, я застигав, як тоді, коли лежав дерев’яним цурпалком на колінах Фрізландера. Нараз я опинився усередині розповіді — безживному уривку з читанки; вона огорнула, сповила мене звідусіль.

Цвак почав:

— Розповідь про вченого-правника, доктора Гульберта і його батальйон.

…Но, що маю вам сказати… Він мав усіяне бородавками обличчя і криві, мов у такси, ноги. Змалку для нього не існувало нічого, окрім навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мізерну платню за приватні лекції він мусив ще утримувати хвору матір. Про зелені луки й хащі, пагорби устелені квітами й порослі лісами знав він, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць вам і самим добре відомо.

Докторську захистив блискуче; ніхто в цьому й не сумнівався.

Отож згодом став він знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всі — судді й старі, заслужені адвокати — приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив він, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогій мансарді, вікно якої виходило на Тинський Двір.