Читать «Ґолем» онлайн - страница 118

Слова Лапондера, які я іноді чув так виразно, як тоді, коли він сидів навпроти мене в камері й промовляв до мене, утверджували мене в думці: усе, що здавалося реальною дійсністю, насправді мало б бути внутрішнім баченням…

Хіба не спливло і не зникло все, чим я колись володів? Книга Іббур, чарівні карти таро, Ангеліна і навіть давні друзі Цвак, Фрізландер і Прокоп!..

Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.

Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.

Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.

Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.

Я ще раз завітав до крихітної кав’ярні, аби запросити Яромира до себе на Різдво. Але мені сказали, що він більше не з’являвся. Засмучений, я вже хотів було податися геть, але тут до кав’ярні увійшов старий вуличний гендляр, пропонуючи на продаж антикварні дрібнички, які здебільшого нічого не вартували.

Я перебирав в його скриньці ланцюжки до годинників, хрестики, гребінці-шпильки до волосся й брошки, аж раптом на очі мені потрапило сердечко з червоного каменю на вилинялій шовковій стрічці. Я зі здивуванням упізнав його: колись Ангеліна, ще маленькою дівчинкою, подарувала мені його на пам’ять біля фонтану в своєму палаці.

І миттю переді мною постала моя юність, ніби я зазирнув в окуляри «панорами» на розмальовану дитячою рукою картинку.

Я довго, дуже довго ошелешено дивився на червоне сердечко на моїй долоні.

Я сидів у мансарді, прислухаючись до потріскування ялинкової глиці, коли полум’я свічки надто близько підбиралося до гілочок.

«Може, саме тепер, цієї хвилини, старий Цвак десь у світі ставить свій ляльковий вертеп, — малював я собі в уяві, — і таємничим голосом декламує рядки улюбленого лірика Оскара Вінера:

Де серденько з червонго каменю? Висить на шовковій стрічці. О, не віддавай нікому серденько, Я був йому вірний і його любив, Відгарував важкі сім років За нього. Люблю його!

І враз так святково стало мені на душі.

Свічки догоріли. Лише одна ще тріпотіла полум’ям. Дим клубочився під стелею комірчини.

Ніби мене торкнулася чиясь рука, я обернувся і…

На порозі стояло моє відображення. Мій двійник. У білому пальті. З короною на голові.

Мана тривала тільки одну мить.

А тоді могутнє полум’я вибило дерев’яні двері, хмара задушливого гарячого диму ввірвалася досередини.

Пожежа в будинку! Пожежа! Пожежа!

Я рвучко розчахую вікно. Видряпуюся на дах.