Читать «Процес (збірник)» онлайн - страница 3

«Кафка не любив теорiй, – свiдчив Брод. – Вiн говорив образами, тому що мислив образами. Образна мова була для нього найприроднiшою. Навiть у так званому щоденному спiлкуваннi». Бачимо це в листах Кафки й, зокрема, в щоденниках: «Ще раз я на всю силу легень гукнув у свiт. Потiм менi запихнули в рота кляп, начепили кайдани на руки й ноги, зав’язали хусткою очi. Кiлька разiв мене протягли взад-уперед, посадили й знову поклали… дали трохи спокiй, а потiм стали глибоко встромляти в мене щось гостре…» – це запис вiд 3 серпня 1917 року. Ясна рiч, з Кафкою нiчого подiбного нiколи не траплялося. Перед нами – чиста метафора його душевного стану. Але духовне замiщено чуттєвим, дотиковим, предметним. «Особливий метод мислення, – читаємо в щоденнику вiд 21 липня 1913 року. – Воно пройняте почуттям. Все, навiть украй не визначене, сприймається як думка». Це i є його метод, що втiлюється в щоденниках, листах, усних висловлюваннях.

Романна плоть, звичайно, завжди складнiша, багатозначнiша, їй бiльше притаманна невизначенiсть. Тим-то мала проза Кафки, мабуть, показовiша як приклад: її метафорику легше розпiзнати. Мало не кожне його оповiдання (тим бiльше малий фрагмент) – це метафора, яка персонiфiкує внутрiшнє життя предмета: i зелений безногий дракон, що заповзає в кiмнату, i меч, що стримить у спинi людини, котра налаштувалась на прогулянку, i бар’єр театральної ложi, що виявився довготелесим худющим чоловiком… Це – як сон, де все також незрозумiле, алогiчне й водночас – незаперечне, безсумнiвне, начебто само собою зрозумiле.

Кафка рiдко бував категоричним. Але видавництву «Курт Вольф», коли воно випускало у свiт «Перетворення», письменник поставив категоричну вимогу: щоб серед iлюстрацiй до книжки не було зображення Замзи у виглядi багатонiжки. I вимога ця надiйнiше за всi iншi докази свiдчить, що багатонiжка – метафора й саме тому її й не можна малювати. Адже це – образ невиправного людського вiдчуження. I невиправнiсть опредмечується лише тим, що людина, перевтiлена на щось нелюдське, полишена у своєму попередньому середовищi. Вона i вже багатонiжка, й ще людина. Виникає трагiкомiчна «перевернутiсть» його вiдносин зi службою та родиною. Однак тiльки це й вписує «нового» Замзу в структуру «звичайного» оповiдання, перешкоджає його зiсковзуванню в ходячу алегорiю, нарештi, надає всьому, що тут вiдбувається, дивовижної послiдовностi. Адже навiть коли не повiрити в можливiсть такого перевтiлення, а лише прийняти його як «умову гри», i ти вже змушений будеш погодитися з тим, що коли б людина стала багатонiжкою, то все вiдбувалось би так, як в оповiданнi, i що це зовсiм не гра, а сама дiйснiсть, химерно змiщена.

Тут усе змiщується за тими ж приблизно законами, що й уві снi. Що надає нашим снам фантастичностi? Як правило, не так iрреальнiсть того, що вiдбувається, як неузгодженiсть мiж його окремими компонентами, їхня непоєднуванiсть. Це по-перше. А по-друге – незрозумiлiсть, непоясненнiсть подiй, i цим зумовлена їхня несподiванiсть. Що, проте, аж нiяк не перешкоджає сприймати їх за безперечну данiсть. Тi ж ознаки притаманнi й кафкiвськiй прозi.