Читать «Діти» онлайн - страница 9

— Я, пані Стефо, не гніваюся, мені не до того, я не переживу, як мій Адась поїде в ту прокляту Німеччину. Вони його там угроблять, ті звірі!.. Хіба ви не чули, що на фронті робиться?

— Чула-м, пані Маріє! Моїх там, слава богу, нікого нема. От ваш чоловік… Євцю, то ти?

— Я, мамо, — Євка просунула голову у вікно, — йой, добрий день!

— Євцю, ти знаєш, що Адася до Німеччини хочуть забрати?

— Знаю, мамо. Всіх забирають. Я піду… — квапилася дівчина.

— Куди вже?

— На річку.

— Ти хоч їла?

— Та їла…

— Добре, йди, але не сама. З дівчатами, чуєш?

— Ага.

Євка побігла до хвіртки.

— Пані Маріє! — сплеснула руками пані Стефа. — Давайте їх обкрутимо!

— Кого їх? — підвела заплакані очі пані Марія.

— Та Адася й Євку!

Якби не війна, ці діти ще довгий час шукали б одне одного. Але ж війну ніколи не вважали випадковістю. Про неї думали, тішачи себе надією, що війна обмине їхній дім, всі залишаться живі й здорові, навіть діти й бабусі. Нікого не вб'ють, і всі троюрідні тітки та всі знайомі проживуть скільки треба. Кожна смерть вносить розлад в дім, речі померлого зберігаються довше, ніж погані спомини. Тепер зрозуміло, чому колись особисті речі померлого клали в його могилу.

В істориків свої погляди на війну — і що з того? Ми згодні з історією і з власними силами, котрі оберігають наших близьких.

Хлопця я назвала Адамом — дівчину Євою. З них почалася історія, і вона продовжуватиметься в тих поколіннях, котрі народилися без війни і любитимуться теж без війни.

4.

В цю пору вода найтепліша. Сонце занурюється в річку до половини. Трава темнішає, пісок стає вогким.

Єва роздягається під верболозом і, вже стрибнувши у воду, вирішує сидіти там, доки геть не стемніє, їй зовсім не страшно — поблизу жінки перуть білизну і всі кущі завішані різнокольоровим шматтям.

Ніхто не кричить, навіть не розмовляє, але все одно дуже багато шуму. Десь важко стогнуть грузовики. Річка не може ніяк заспокоїтись. Євка стоїть по шию у воді й навіть пальцем не поворухне, аби відігнати масні плями, що підступно намагаються прилипнути до шкіри.

— Я дурна, — каже вона собі. — Треба було поїхати на Урал, а не прислужувати німцям. Звичайно, то поранені, й мені їх жаль. Ганс навіть навмисно прострелив ногу, бо він один у мами.

Він, правда, цього Євці не говорив. Але, коли показував фотографію своєї матері, сказав ось що: «Мені страшенно пощастило. Мама так зрадіє, що я три місяці не воюватиму». Отак… Єві стає холодніше. Вона відштовхується від дна і пливе. Але все одно холодно, хоч сонце геть занурилось в воду. Дівчина вилазить на берег. Мама, коли сердиться, називає її бездушною. Але це неправда. Вона схожа на тата, хоч не пам’ятає, чи він був у неї колись. Така сама спокійна. На маму не схожа — значить, вдалася у тата. Єва не хоче думати про війну. Їй тільки не може ніяк вкластися в голові, що солдатів, котрих вона доглядає, рано чи пізно уб’ють. Цього ніхто не хоче розуміти, і мама теж.