Читать «Діти» онлайн - страница 13

Через три дні їхніх відправляли в Німеччину. Адась це знав, але боявся навіть вийти на вулицю, йому здавалося, що товариші від нього повідвертаються.

Мама ж думала інакше. Вранці вона зайшла до кімнати і сіла на ліжко. Адась прикинувся сонним і відвернувся до стіни.

— Адасю… Ти ж не спиш, — несподівано ніжно сказала мама. Відколи тут з’явилася Євка, вона майже не звертала на нього уваги.

— М-м-м… — промуркотів Адась і ще глибше заліз головою під подушку.

— Адасю, ти все чудово чуєш… Встань і піди до хлопців. Треба неодмінно з ними попрощатись, бо так негарно.!.

— Дай мені спокій! — зовсім не сонним голосом сказав Адась.

— Ні, це твій обов’язок!

У мами завжди було безліч обов’язків. Він теж був її обов’язком.

— Не піду!

— Як то не підеш! Єва теж вважає, що ти повинен піти.

— Єва, Єва!.. Хай іде під три чорти твоя Єва! — визвірився Адась. — Всюди пхає свого носа. Що, вона тут найстарша?!

— Тихше! — підвищила голос мама. — А то вона почує і образиться. Якби не Євочка…

— Сучка вона німецька, а не Євочка! — розлючено підскочив Адась і тут же захотів, щоб земля під ним провалилась.

— Добре… — тихо сказала мама. — Роби, як знаєш, але коли ти ще щось подібне скажеш…

Вона повільно підвелась і почовгала капцями в бік дверей.

Адась ще довго валявся на постелі, пробував навіть заснути, але не міг. Цікаво, яке лице було в Євки, коли вона підслуховувала під дверима? Що вона підслуховувала, то був факт, бо зразу стало надзвичайно тихо. Нарешті рипнули двері, і Євка побігла на роботу.

Він чекав, доки мама кудись піде (хоч би до сусідки), але вона гриміла на кухні каструлями, у грубці потріскували дрова.

«Добре, — подумав хлопець, — хай ображається скільки хоче, але я сказав правду. Хай я тут навіть вмру з голоду, хай вона навіть мене вижене, але фріцам прислужувати не буду».

Він зітхнув і сів на ліжку. «Якби не війна. Якби не війна, я написав би колись історію гуннів і ніколи б не одружувався». Адась натягнув сорочку, штани. Відчинив вікно. До землі було десь зо два метри. Мама просто під вікном посадила на якогось біса мальви.

Адась вчепився руками в підвіконня і сповз на карниз. В першу мить хлопцеві геть звело ноги від удару об землю, але він, не зойкнувши, сяк-так попідпирав поламані стебла і, ховаючись, пошкутильгав до хвіртки.

Він вирішив піти до Стася. Колись це був його найкращий товариш. Вони сиділи в гімназії поряд, але коли гімназію закрили, Стась пішов працювати коректором у міській друкарні. Приходив увечері і зразу ж брався за скрипку: готувався до іспитів у консерваторію.

Адась швидко знайшов величезний порожній будинок з вікнами без фіранок, піднявсь на другий поверх і нерішуче постукав. За дверима дико загавкав Тутмос, і чийсь хрипкий голос запитав:

— Хто там?

— Я, — відповів Адась.

— Хто-хто?

— Та я! Стась вдома?

Клацнув замок, потім заскрипів засув.

— A-а, привіт!

Стась був геть обстрижений і не схожий сам на себе.

— В тебе хтось є? — збентежено промимрив Адась.

— Та ні… Заходь… Я тебе давно вже не бачив. — Адась полегшено зітхнув і зайшов у чистеньку, затишну кімнату з вишитими доріжками на стінах.