Читать «Ковдра сновиди» онлайн - страница 4

Вони познайомилися тут же, в Месабрі, давній Мессаламбрії, чиє ім'я вкоротилося, сточене корозією історії. Барт якраз закінчував одного зі своїх дозвільних ескізів, останніми штрихами окреслюючи старого вітряка, оплетеного зеленою лозою із розсипом багряних квітів. «Чоловіче, продайте мені цього малюнка, — попросив Натан Вара. — Він схожий на сон, якого я ніколи не бачив». — «Беріть так, — відказав Барт, — мені мої сни дістаються задурно».

Втім, Натан Вара наполягав на бодай якійсь матеріальній компенсації митцевих щедрот, тому художник і його купець вирушили до найближчого ресторанчика пити вино, яке тут ішло як не задурно, то за безцінь. Отож, цмулячи «чайчине молоко», як месабрійці називали витвір своїх виноробів, Натан оповів Барту про власні наукові пошуки, які наразі перетворилися на поневіряння жерця, що шалено скучив за своїм втраченим божеством.

Казки, легенди, магія… Барт слухав і впізнавав у затятому фольклористі самого себе. Проте виглядали приятелі майже контрастно: Барт гордо носив митецьку триденну неголеність і максимально барвисті шати, в яких особливе місце посідали смужки й ремінці; Натан же мав дещо безпорадний вид, завдяки, мабуть, своєму м'ятому полотняному піджакові й довірливому погляду з-за круглих скелець окулярів. їхня спільність лежала десь значно глибше, недоступна окові стороннього спостерігача, котрий, маруда, ще й пирхнув би, либонь, побачивши їх поруч.

— Ось гляньте, — вказував Вара на незмірно прекрасні руїни давнього храму, що виринали з-поміж ресторанних парасольок. — Це — храм Тахеї Елеус, доброї долі. Хто з нас лишень не молився їй? Але храм її лежить нині в руїнах, на вівтар видираються п'яні туристи, аби нашкрябати там свої криві ініціали, а тубільці намагаються якнайближче притулити свій ресторанчик, щоб і собі урвати прибутків від того вандальського шалу… Чому не відновити храм? Та ж ми, либонь, боїмося визнати в собі адептів богині, боїмося втратити лице, тобто маску сучасного цинічного, досвідченого покидька. Чому тоді не знищити храм взагалі? Е-е-е, ні… Навіть такі, якими ми стали, ми не можемо не відчувати, що доведеться різати по живому… Адже боги не можуть померти, лише заснути чи, може, втратити пам'ять.

— Пам'ять — так, — підхоплював Барт, — але пам'ять лишається. Подивіться на бабусь, що продають на береговині намиста з фарбованих мушель, чи на рибалок, які вивантажують із човнів своїх лускатих потвор: хіба щось змінилося за останні кілька століть? А вслухайтесь у назви вулиць Месабру — Русалка, Бриз, Чайка… Здається, саме море викарбувало ці вулиці з крайбережного каміння.

— Є такі місця, — побожно кивав Натан Вара. — Місця, які оминає час, як хвиля оминає узбережні скелі. Месабр, без сумніву, — одне з них. Але бризки, ядучі бризки часу сягають і сюди. На жаль, на жаль, друже мій… Чи не доводилося вам бувати в Хону? Маленькому хуторі в Альбійських горах? Ні? Що ж, дарма. Це теж одне з таких місць. Говорять, ніби там ясними ночами можна бачити потайне місто, що відбивається у швидких водах річки Ара.