Читать «Талiсман» онлайн - страница 460

(живі, як птахи, як світи всередині Талісмана, до нього прийшли звуки тромбонів і сурм, крики саксофонів; голоси жаб, черепах і голубів, що співають «Люди, які знають мою магію, наповнили світ димом»; до нього прийшли голоси Во`вків, що грали Вовчу музику на Місяці. Хвиля била об ніс корабля, і риба вистрибувала на поверхню озера, щоб боком вдаритися об нього, і веселка здіймалася над землею, і хлопчик-мандрівник розбивав плювок, щоб вирішити, куди йому іти, і покарана дитина кривилася і роззявляла рот; прийшов гучний голос оркестру, який виспівував своїм масивним серцем; і кімнату наповнював примарний слід єдиного голосу, що зростав, зростав і зростав над всіма цими хвилями звуку. Ревіння застряглих вантажівок, свист заводських гудків. Десь тріснула шина, а десь гахнула хлопавка. Кохана прошепотіла «знову», і дитина запищала. І голос зростав, зростав, зростав і якусь мить Джек не розумів, що нічого не бачить, але потім зір повернувся).

Очі Лілі були широко розплющеними. Вони вдивлялися в Джекове обличчя, ніби запитуючи його: «Де це я?» Той самий вираз, що і в очах щойно народженого немовляти, яке разом з ляскотом отримало квиток у цей світ. Тоді жінка судомно вдихнула…

…і світи, галактики, всесвіти піднялася рікою і витекли з Талісмана. Вони здіймалися єдиним потоком веселки кольорів. Втікали їй у рот, ніс… оселялися на її висохлій шкірі, поблискуючи, наче краплі роси, танули, просочуючись всередину. На якусь мить його мати вся виявилася вбраною у сяйво…

…на якусь мить його мати стала Талісманом.

Усі хвороби зійшли з її обличчя. Це трапилося не за якийсь відрізок часу, поступово, як це показують в кіно. Усе трапилося одночасно. Однієї миті. Вона хворіла… а тоді одужала. Троянди здоров’я розцвіли на її щоках. Тоненьке, рідке волосся раптом стало гладенькими і густими пасмами кольору темного меду.

Джек дивився на неї, а вона вдивлялася в його обличчя.

— Ох.. ох… БОЖЕ, — прошепотіла Лілі.

Веселкове сяйво тануло — але здоров’я залишалося.

— Мамо? — Джек нахилився поближче до неї.

Щось зім’ялося під його пальцями, як целофан. Ламка шкаралупа від Талісмана. Він відклав її вбік на нічний столик. Для цього посунув кілька пляшечок із ліками. Деякі впали і розбилися об підлогу, але це не мало значення. Його матері ліки більше не знадобляться. Джек поклав шкаралупу з ніжним тріпотінням. Він підозрював — ні, знав — що і вона скоро зникне.

Матір посміхнулась.

Чарівна, задоволена, трохи здивована посмішка: «Привіт, світе, а ось і знову я! Як вам таке?»

— Джеку, ти повернувся додому, — зрештою сказала вона і потерла очі, ніби хотіла переконатися, що це не міраж.

— Звісно, — відповів він. Спробував посміхнутися. Вийшла непогана посмішка, попри сльози, що текли обличчям. — Звісно, можеш не сумніватися.

— Я почуваюся… набагато краще, Джекі.

— Так? — Він посміхнувся і витер мокрі очі долонями. — Це добре, мамо.

Її очі сяяли.

— Обійми мене, Джекі.

У кімнаті на четвертому поверсі порожнього готелю на крихітному морському узбережжі Нью-Гемпшира тринадцятирічний хлопчик на ім’я Джек Сойєр нахилився вперед, заплющив очі та з посмішкою на устах міцно обійняв матір. Він розумів, що до нього повернулося звичайне життя — зі школою та друзями, іграми та музикою; життя, в якому ходять до школи, а ввечері залазять під простирадла — звичайне життя тринадцятирічного хлопчика (якщо, звісно, життя таких істот, з усіма його барвами та протестами, можна вважати звичайним). Це також Талісман зробив для нього. Згадавши про нього, Джек обернувся, але Талісман уже зник.