Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 63

— То приїдь же, не забудь!

— Приїду, доню.

— Тоді до завтра. Славко тобі привіт передає…

Щось ламалося всередині. Щось дуже тверде й холодне.

10. Їхати до школи було далеко й непросто, але стара вибралася заздалегідь — і правильно вчинила. У переповненому тролейбусі вона висіла між небом і землею, в цьому чистилищі, затиснута з усіх боків чиїмись ліктями, сумками, дипломатами, і лише час від часу через бокову кишеню мацала вміст кишені внутрішньої: «Не загубити б!»

Рита чекала на матір у порожньому вестибюлі. Взяла під руку, уважно приглянулася:

— З тобою все гаразд?

— Так, доню. А де Славко?

— За лаштунками. Ходімо.

Як виявилося, вона все-таки спізнилась — вистава вже розпочалася. Вони сіли з Ритою скраю, де лишилися вільні місця, й почали дивитись.

На сцені стояло кілька надгробків, біля свіжовикопаної могили перемовлялися четверо молодиків. В одному стара з подивом упізнала внука: він дуже виріс за останній час.

Аж ось заспівав старшокласник, який грав могильника:

— А старість — гульк! — підстерегла, вхопила в пазур лютий…

Він нахилився і, взявши з надгробку череп, жбурнув його на сцену.

Славко похитав головою і звернувся до свого супутника:

— Цей череп мав колись язик і міг співати, а той мугир жбурляє його, немов то щелепа Каїнова, найпершого вбивці!

Онук старої перевів подих, а в неї аж підкотився до горла бридкий жмут. Зі сцени доносилося:

— …теж можливо?

— Атож, мій принце.

— Хай там як, а тепер у цій голові панує пані Черва; щелепа відпала, а по тім'ю цокає лопата гробокопа. Чудове перетворення, якби ми здатні були його спостерігати від початку до кінця. Чи варт було плекати ці кості, якщо вони врешті тільки й годяться на те, щоб ними грати в паці?

— Мамо, тобі погано? — прихилилася до неньки Рита.

— Не турбуйся… Усе… гаразд…

Вона впізнала ту шкалубину, що була на лобі черепа, який валявся на сцені. Тепер вона знала, чому скелет не приходив.

І більше не прийде.

— Мало не забула, — сказала вона, судомливо хапаючись за потаємну кишеню пальто. — Ось, принесла Славкові. — Стара віддала Риті рукавичку — всього одну. — Другу я зв'яжу пізніше. Ниток не вистачило.

— Дякую матусю. Я привезу тобі нитки.

— І не думай! — Що вона скаже дочці, коли та побачить її злидні? — І не думай! Я сама куплю собі ниток.

А що, і справді? Вторгує і купить. І зв'яже Славкові другу рукавичку. Хоч якась пам'ять лишиться в онука.

— Добре, мамо, не буду.

— От і чудово, доню. От і чудово.

11. На цьому, власне, історія зі скелетом і старою закінчується. Ні, вона не померла через день після вистави, в якій брав участь її онук і… ще один знайомий. Вона навіть стала почуватися значно краще. Стара, як і раніше, торгує сигаретами на Лук'янівці, тільки тепер менше свариться з Філіпівною й часто запрошує її до себе в гості. Або ходить у гості до неї.

А ще вона потроху збирає гроші на нитки, аби зв'язати внукові другу рукавичку. І над ліжком… — я не певен, але мені чомусь здається, що там більше не висить чорно-червоний рушник із чоловіком у картузі.