Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 4

Сьогодні Сліпий П'ю мусив з'явитися, щоб укотре обміняти давні держзнаки на цілком сучасні папірці. Ціну він загнув, звичайно, дику, але монета була того варта. Це був давно омріяний так званий руський півгріш Владислава Опольського XIV сторіччя. Борис Павлович знав, що цих монет не так багато, а цікаві вони тим, що Владислав Опольський, хоч і чеканив власну валюту, сам був лише ставлеником у Галицьких землях польського короля Казимира III, тому й писав у легенді монети «Князь Владислав — монета Русі», а не «монета князя Владислава».

Борис Павлович, звичайно, хотів би придбати один із півгрошей Опольського, але тривалий час не смів і мріяти про це. І ось під час однієї з виснажливих розмов зі Сліпим П'ю («Що ви можете дістати?» — «А що вам потрібно?» — «Ну-у… а що у вас є?» — «Я можу дістати все або майже все, що ви захочете; зрозуміло, за відповідну плату». — «Гм-м…»), щоб збити погорду з цього пірата, Гуртовник згадав про півгріш Опольського. І П'ю, на велике здивування Бориса Павловича, пообіцяв: «Дістану. Є один варіантик».

Було це давно, і відтоді П'ю час від часу обнадіював: «Буде вам півгріш!» Врешті-решт Борис Павлович перестав звертати увагу на обіцянки перекупника — який хосен! Аж от минулого тижня Сліпий П'ю, хитро посміхаючись, заявив, що роздобув монету! Із задоволенням спостерігаючи за реакцією Бориса Павловича, дочекався відповідного запитання — і назвав ціну! «Ого! — присвиснув Китайкін, присутній при цій розмові. — Серйозно!»

Перекупник знизав плечима: «А ви як гадали? Я ж вам не радянські 5 копійок 52-го року пропоную. За такий товар і ціна відповідна.»

«Гаразд, — махнув рукою Борис Павлович. — Домовилися. Приносьте наступної суботи».

Він, звичайно, мав про запас деякі заощадження, саме на такий випадок. Їх не вистачить, але можна ж щось продати з тих монет, які лише на обмін.

На жаль, грошей однак не вистачало. Довелося докласти інші, призначені для купівлі чергових таблеток від серця. Все одно напад уже сьогодні був, якщо ж Борис Павлович пережив його, то й інші переживе; гірше вже навряд чи буде, він відчуває.

П'ю з'явився непомітно — це, до речі, він теж дуже добре вмів. Ось хвилину тому його ще й близько не було, а тепер стоїть поруч, очима вп'явся тобі у спину, оцінює. Він завжди й усіх оцінює, сховавшись за своїми круглими затемненими окулярами.

— Вітаю, шановні, — голос у П'ю вкрадливий, сірий, але самовпевнений.

— Привіт! — легковажно змахнув рукою Китайкін.

Пугачин кивнув мовчки, він зайнятий клієнтом.

— День добрий, — Борис Павлович намагається не виказувати свого хвилювання. — Що новенького?

П'ю, ясна річ, пам'ятає про домовленість, але робить вигляд, що не розуміє, про що йдеться.

— Та так, — спроквола промовляє, витончуючи в хижій посмішці бліді губи. — Дещо є.