Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 21

— Ну, це ж так просто. Адже якби я вмів малювати по-справжньому, щоб намальоване працювало, я міг би, скажімо, уречевити сотні тонн харчів, споруджувати будинки, я б…

— Паперу б не вистачило, — презирливо кидає здоровань.

— Так, — промовляє майже-дід тихо-тихо, його слова стають ледь чутними на тлі перестуку коліс і розмов у сусідніх плацкартах, — саме так. Але в кожної медалі є й зворотній бік. Уявіть, я коли почув про війну, одразу й подумав: адже я міг би зупинити її… Мені так здається принаймні.

— Як? Намалювати «мир в усьому світі»?

Майже дід хитає головою і вимовляє лише п'ять слів, але на здорованя вони діють убивчо: він блідне і перестає дихати.

— Ґумка на іншому кінці олівця.

— Так-так, ґумка. Я випадково собі нею стіл продірявив, — гірко посміхається. — Досі хто не приходить — дивується: як ти так… примудрився!

Здорованеві стало не по собі.

— Тож… олівець…

— Я спалив його.

Вони мовчать, я мовчу, катається по пластиковому столику нез'їдене варене яйце.

— Чому? — запитує нарешті здоровань. — Невже тільки тому, що не вміли малювати?

Майже-дід хитає головою:

— Ні, не тому.

Він цокає язиком і починає нестерпно довго розправляти пожмакану фіранку на вікні.

— Не тому. У мене ж часу було — вагон. Безліч у мене було часу. Та-а… Я навчився малювати — так, щоб працювало, і… Розумієте, я навчився малювати… От чому.

Ми всі кудись їдемо, їдемо. Шелестить зіжмаканою серветкою фіранка. Сусіди більше не кажуть ні слова. Я прокидаюсь.

Зобразіть мені рай

Світлій пам'яті безсмертного Флорентійця

Поміж світанком і заходом знову безодня в'язких спалахів й агоній: і відповість тобі якийсь сторонній із вицвілого дзеркала нічного.

От все, що є: нікчемна мить без краю, — й немає інших пекла або раю.

Х. Л. Борхес

— Яким ви уявляєте собі рай, юначе?

Він не знав. Ніколи над цим не замислювався.

Навіть зараз, лежачи на лікарняному ліжку, загіпсований від п'ят до підборіддя, — не замислювався. Хоча, певно, слід було б… Але коли, перебігаючи дорогу, побачив «Жигулі», що вислизнули з-за повороту, — було пізно, а тепер… Тепер тим більше ні до чого. Адже живий; доктор сказав, що «ранувато вам помирати, юначе».

То навіщо ж питає?

Данько в'яло махнув рукою-клешнею (вся у бинтах, і свербить нестерпно!):

— Не знаю, — відповів. — Рай? Н-ну, він таки, бачте, у хмарах, із янголами німбастими і з цією… з брамою. Ковані ґрати, замок амбарний і… і колючий дріт угорі натягнуто, щоб кому не слід не лазили.

— Цікаво, — доктор почухав сизувату щетину на підборідді й кивнув — більше, здається, самому собі. — А чому саме так?

— Ну, який рай без хмар і янголів? А дріт… не знаю, уявив раптом. А ви чому запитуєте, Михайле Яковичу?

— Ви ж художник, правильно? — він перехопив Даньчин засмучений погляд на забинтовану руку і посміхнувся: — Не турбуйтеся, малювати зможете. За кілька місяців, якщо будете поводитись пристойно і дотримуватись усіх розпоряджень, я ще побачу, як ви танцюєте! А щодо раю… Можливо, колись ми повернемося до цієї розмови. Поки що відпочивайте, набирайтеся сил.