Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 16

Вона поглянула на іграшку: «Цей? Ні, з ним сталося дещо гірше. Та й не лише з ним. Недаремно мудрі люди кажуть: „свята земля“, „проклята“. За такими словами іноді приховано значно більше, ніж звикли вважати. У нас у Білорусі, самі знаєте, під час війни страшні речі коїлися. Партизани, німці, все переплуталося, і одні й інші… Не грали вони в героїв та в лиходіїв, там йшлося про життя та смерть. І саме за нашим містечком була така місцина… де спочатку німці партизанів, а потім вони — німців полонених… страчували. Тож і ліс зветься просто: Гробки. І всі наші знали, що не можна звідти ані гриби-ягоди нести, ані деревину. „Проклята земля“.

А нині часи швидкісні. Знову ж таки, батьки й діти, вічна проблема. Здавалося б, живеш, перечіплюєшся, лоба розбиваєш і кажеш їм: ну, не йдіть ви тими ж стежками, що й ми, нерозумні, блукали! Не слухають…

Приїхала „фірма“, побудували за містом фабрику іграшок. Іноземці, їм до тутешніх марновірств діла нема, та й по-нашому вони ні бельмеса. А перекладачам яка турбота? — попереджати дорогоцінних клієнтів. Тож збудували. І робсила є, молодь наша місцева. Усі задоволені, всім вигідно.

Слівце ж яке: „вигідно“! Гидотне слівце, коли люди роблять його головнішим за інші.

Зажили чарівно, мов у казці. Гроші іноземці платять добрі, нічого не скажеш. А є бажання — отримуй зарплатню товаром. У нас тепер у кожному домі, вважай, заєць стоїть або зебра».

«Заєць?»

Збагнув я, що не випадково вона цього зайця споминає.

«Так, — каже, — заєць. Ось мої ж цього зайця і принесли в хату. І онуку дали, нехай, мовляв, дитя тішиться… Пам'ятаєте, я говорила, що між іграшкою та дитиною виникає взаємозв'язок. Він і почав „розмотувати“ отой „клубок“, що на зайця намотався. Маленький клубочок, непомітний — скільки там тої злості й крові лишилося? — після війни ж, уважай, півстоліття минуло. Ну, ясна річ, фільми-бойовики роздмухали вогник. А малюк і підхопив. Підріс трохи, аж ось дивовижі починаються. Яку іграшку йому не подарують — розірве й понищить. Лише зайця не чіпав. Лиш його, втятого.

Аж якось Рита запримітила: він тарганів чавить. Це саме собою дивно; звичайно, діти не бояться різних гадів, поки їх батьки цьому не навчать, але… хлопчик не просто їх до рук брав чи там… ну не знаю… словом, він їх чавив, і чавив із насолодою. Потім замордував сусідське кошеня…

Я відчувала щось не те, та второпати не могла. Не відьма я, розумієте, хоча й залишилися від бабки якісь сили. Потім — наче одкровення. Ну, почитала я ще різних книжечок, зараз цього добра вистачає. Кажу Алєсю: треба зайця знищити. А сама думаю: „Якщо не пізно ще“.

Спалили ми його на пустирі, а попіл — у землю, і щоби жодна попелиночка не розлетілась. Не повірите, звичайно, але я відчувала, коли несли, як від іграшки випромінюється страшна злісна хвиля — „підріс“ заєць разом із хлопчиком».

«І що ж далі?»

«Що далі? Все. Пізно. Хлопчик уже „виховався“, і тепер важко його перевчити. Та й нема кому, як виявилося, цим займатись. Дочка із зятем на роботі, я — також. До садка віддавати страшно: іграшки там, ті ж іграшки. І діти, на іграшки схожі. Телевізор? Там ще гірше, стрілянина на кожному каналі… А книжки читати він не любить… Та й у книжках…»