Читать «Зобразіть мені рай» онлайн - страница 11

Він побачив кругляк у сутінках, що заповнювали квартиру; крізь вікно в кухні сюди, в коридор, потрапляв промінь світла від ліхтаря — й вихоплював пластинку куфічного дирхема.

До якої, на відміну від далекої колекції, Борис Павлович мав шанс дотягнутися.

Загрібаючи правою рукою й відштовхуючись чобітьми від стіни, він поповз до телефонного столика, над яким висіла монетка. На шпалерах залишалися брудні відбитки з рельєфним малюнком.

Нарешті, опинившись під столиком, він трохи підвівся й зумів-таки зірвати дирхем із цвяшка.

Упав, боляче вдарившись ліктем об лінолеум.

І відчув, як наближається третя хвиля болю. Збагнув: остання.

Ривком звільнив дирхем від розірваної нитки й швиргонув у повітря.

Рука з'явилася миттєво, неначе тільки й чекала цього. У напівпітьмі вона мала жахливий вигляд, чомусь нагадуючи Борисові Павловичу руку-спрута з далекого дитинства.

Час застиг чорною бурштиновою краплею.

Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…

Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.

Так і не зрозумів досі.

Напевно, вже й не зрозуміє.

Але цю руку-пса, що вискочила з темряви, руку з короткими масивними пільцями, зі, здається, майже до пня обстриженими нігтями, — її важко було не впізнати. Зараз вона, величезна, демонічна, чекала й тішилася; тягнулася пальцями-щупальцями до дирхема, що падав на її долоню-пащеку.

(«Тож, — сказала Оленка, зазираючи йому у вічі, — тобі подобається?»

«Дуже». — І він анітрохи не скривив душею.

«Знаєш, я хочу, щоб ця монетка приносила тобі щастя»)

…приносила щастя.

Третя хвиля болю стояла в чорному проваллі дверей, вирішуючи, йти чи залишатися.

Він стиснув зуби і стрибнув, не звертаючи уваги на ниюче тіло. Дирхем упіймав уже в останню мить, буквально вирвав з пальців руки-пса.

Упав, неприродно усміхаючись барельєфному хлопчику на дверях ванної кімнати.

І міцно-міцно стиснув у кулаці їхню з Оленкою монетку.

«Чи володіє всім, чим забажає, людина? Ні, один лиш тільки Бог закінченням життя й життя початком володіє».

Станція м'яких іграшок

Ну, що? З'їздив, відпочив, набрався вражень? Усе як у всіх. Нічого особливого.

Як кажуть, відпустка триває саме стільки, щоби встигнути від неї втомитися. Мабуть, це у нас в крові: не звикли, бачте, відпочивати. А звикли, аби щодня — у бій, ще від ранку, від виклику ліфта, що піднімається на всі поверхи, а викликається лише на парні, — до втискування у маршрутку, від суперечки з начальством — до… Втім, що й казати, ви самі знаєте. Боротися вміємо з пелюшок, відпочивати вчимося на старості. Хто доживає.