Читать «Роман з містом» онлайн - страница 7

Зулевичу хотілося кричати, кликати на допомогу. Мабуть, рот сам розтулився, бо один зі зловісного ескорту погрозливо прошепотів у самісіньке вухо:

– Тільки пискни!

«Грабіжники», – здогадався пан Ілько. То нічого, грошей із собою не так уже й багато. Але навіщо вся ця комедія?

Крізь вузьку арку його провели до маленького двору, оточеного старими чотириповерховими будинками, і там один з батярів, той самий, із крижаним голосом, повторив:

– Ви образили нашу сестру.

– Я готовий залагодити… Я… відшкодую… Тобто провину… Що маю робити?

Обличчя молодика пом’якшало, і він сказав:

– Що з вами робити? Гаразд. Запросіть нас на вечерю в «Парадиз».

– Або в «Атляс», – додав інший.

Пан Ілько чув, що «Парадиз» – найдорожча ресторація в місті, але швидко закивав, тільки й пробурмотівши:

– В «Атляс» краще…

Компанія радо загомоніла. Їхній ватажок уже не крижаним, а приємним голосом звернувся до іншого хлопця:

– Мареку, твоя черга вести Магду додому. Але довго не барися. Здається, цей пан – чоловік розумний та щедрий.

Ілько зрозумів, що батяри ошукали його, як найпослідущого невдаху, але куди дінешся? Та й гроші тепер є. Багато грошей. Треба звикати до заможного життя. «Атляс» – лише перший крок.

* * *

Це була одна з найулюбленіших розваг компанії Магдиних братів, у якій вона досконало грала роль живця. Вони навчили її зупиняти чоловіка поглядом і зваблювати, наче гейша, непомітними рухами. І все заради шикарної вечері або чудового мордобою – траплялося й таке, але рідко. Заможні чоловіки охочіше воліли вивертати гаманці, ніж підставляти себе під кулаки «покривджених» братів.

Одного разу на цей гачок уловився й майбутній їхній приятель Гогенцоллерн, але тоді все пішло інакше. Хоч як Магда намагалася спровокувати його на нечемні дії, цей юнак у військовому строї поводився з підкресленою повагою. Коли брати вже не витримали й підійшли, щоб поговорити, він сказав їм весело:

– Хлопці, друзі мене попередили, як ви спритно ошукуєте приїжджих. Наслухався про вас від полковника Сосницького. Пам’ятаєте його? Але це не означає, що я не хочу випити з вами. Запрошую всю компанію!

Він устав, клацнув підборами й назвався:

– Барон фон Штаубе. Генрих.

Завдяки Гогенцоллерну – таке прізвисько дав новому товаришеві Марек – життя братів Свідзинських значно поліпшилося. Барон грошей не шкодував. Його кишеня могла витримати будь-яку розвагу. Уже за два тижні Генриха відрекомендували батькам як друга й таємного Магдиного залицяльника.

Батькові барон не сподобався, бо товстий та кволий, але мати була в захваті: титули мали над нею магічну силу.

Барон регулярно носив квіти і пані, і панні Свідзинським. Брати поїхали до Кракова – учитися далі, а він усю зиму систематично навідував лікареву родину.

На Різдво весела компанія зібралась у повному складі. І з’явився в ній ще один…

III

Магда прокидається щаслива і ще крізь сон чує любий батьків голос, затаєно сердитий, у якому обурення ховається за природною чемністю: