Читать «Роман з містом» онлайн - страница 3
Світлана Петрівна Горбань
І от раптом «ця» надсилає Матвієві запрошення на суботу та неділю і квитки – туди й назад – у купейному вагоні… Лист був коротенький: «Любий мій Матею! Обставини мого життя примушують просити тебе терміново приїхати. Нам треба обговорити деякі особисті питання. Магда Станіславівна».
Матвій завагався: приймати запрошення чи ні? І – о диво! – стара Ядзя вирішила за всіх родичів сама:
– Їдь, синку, може, в цієї совість прокинулася…
Іноді вона називала правнука сином…
…Вони їхали в переповненій маршрутці, де розмовляти було незручно. Матвій роздивлявся на будинки з різноманітними рельєфними прикрасами, іноді повертаючи голову до Вероніки – чи, бува, не приїхали? І та заспокійливо показувала рукою: до потрібної зупинки ще далеко.
Вийшли з маршрутки неподалік розкішного, помпезного театру й повернули у вузький провулок між будинками, що вже не менш як століття волали про ремонт, обминули старий мовчазний костел, кілька маленьких сувенірних крамниць і зупинилися перед затиснутим серед таких самих старих споруд вузьким високим будинком з темною металевою табличкою:
– Тітка Магда тут живе?!
– Чому це вас так дивує? – струснула головою Вероніка.
– Та це ж музей!
– Зовні – музей, усередині – житло.
На дверях тьмяно виблискувала ще одна металева табличка:
Звідки взялося його прізвище на цих старовинних дверях? До речі, ця табличка зовсім не пасувала до напису над вікнами першого поверху:
Двері на другому поверсі відчинила кругловида молодиця:
– Добридень, пані Вероніко! Пан Матей? А ми ніяк не дочекаємося! Проходьте, проходьте!
Квартира була вмебльована суцільним антикваріатом. У просторій кімнаті стара-старезна бабця сиділа біля круглого столика, застеленого білою скатертиною.
Матвій уперше побачив легендарну тітку Магду. То була, як він і уявляв собі, доісторична особа: зморшкувате обличчя, глибоко позападалі старечі очі, вигадливо заколене сиве волосся, блузка з мереживним комірцем, прикрашеним посередині брошкою.
– Матею, нарешті, – привіталася вона низьким, приглушеним голосом і простягла руку, яку Матвій чемно потис.
– Добрий день, Магдо Станіславівно! Вітання вам від мами, тата й сестри. І від бабуні Ядвіги, звісно ж.
– Дякую, дякую, що не забуваєте, – сухувата інтонація контрастувала зі змістом слів. – Поговоримо пізніше. Зоряночко, будь ласка, відведи гостя до його кімнати, покажи, де помити руки. Вероніко, поснідаєш з нами?
Стара всміхнулася, зблиснувши сліпучо-білими, найпевніше, штучними зубами.
– Ох, ні, дякую, не можу. Поспішаю. Урок. Приватні студії так виснажують, – Вероніка театрально закотила очі під лоба й розсміялася, – однак дають змогу хоч щось заробити.
Ніжно потиснувши руку старій, вона кивнула й хлопцеві:
– Побачимось!
Він кивнув у відповідь, як добрій знайомій, з удячністю за те, що допомогла зорієнтуватися в чужому місті.
