Читать «День гніву» онлайн - страница 54

Хмельницький пішов до коша старшини, що його давно дожидала.

14

— Transivimus Rubiconum, отамання, ротмістри й капітани; розгнівався раз Пес на свойого Пана (а ходив він, Пес, перед другими псами в поле стерегти овець). Нападає Пес із Вовком на Чабанів, а ті втікають, ох і втікають же ті Чабани…

Хмельницький засміявся. З-під густих брів стріляли його карі очі, розбризкувались жовтожарими іскорками, бо ж і добрий був сьогодні — сонце зійшло молоде, як золотий дукач, трави підвелись, ковила ж, ніжна ковила шелевіла, як співала.

— Вовча Ліга з Псом, реґіментарю, не вглядять руських, мовляв, змій тепер…

Довкруги стола сиділи козацькі капітани. Кричевський, лупоокий, поряд Хмельницького; він пережовував щось, випуклі очі спинялись то на одному, то на другому із знатніших і застигали.

— Вічного побратання з Вовком не буде.

Всі розуміли фрашку Хмельницького.

Іван Виговський, комісарський підписок, втім вкрадливо усміхнений, незумисне поглянув на свої руки: на перегубах ще були червоні круги від татарського сирівця. Виговський досі сидів у тіні — йому було соромно своєї пошарпаної, поплямленої кров’ю делії. Але ж Кричевський усе-таки спостеріг, що він тут свій, що з Богданом знається давно і шепочеться найбільше з ним, і зовсім не вважає свойого становища дивним чи двозначним. Скоріше нетерпеливився, спалахував і гас Семен Забузький, навіть уникав погляду Кричевського, адже ж не так давно перехвалювався гонити Хмеля й забивати в колодки, в дарунок коронному гетьманові. А тепер сидів тут поряд із Шанґіреєм, жовтоликим і скіснооким, з Ґанджею, тим молодим ротмістром, що доказував у Камінному Затоні й топив Барабаша з комісарами.

— Pro patriae proditore тепер мене оголошують, — крикнув Хмельницький, — скреготатимуть по цій вікторії зубами, а знають сокровенні друзі, що не для привати вийшов я, не за мою кривду (бо я що — незначна, плоха людина), а за всіх вийшов, і король його мость мене за це зрадником не назве… Його мость король мені на це діло руку свою дав. Нехай от і Виговський скаже… Ех, коли б то старий Конецпольський жив! Велике діло створили б ми. Не дали скурчі бики на бусурмена одностайно стати, Річ Посполиту по Адріанополь, по Дунай поширити, тепер мають, тепер нехай гризуть орішок. Соловіями заспіваємо, соловейками…

Капітани мовчали. За шатром шумували натовпи, іржали коні, стукотіли вози, що заїздили й виїздили, співуче й дружньо валили молоти — ковалі роздували горна цілу ніч, вищали дівки в шатрах, й тільки сонце розморювало це поле, глітне од мужви, од лязку заліза — о, бердишів, чеканів, мушкетів, карабель набрала вже вдосталь сірома. Ще сп’яніла від вчорашнього порохового чаду й упоєна кров’ю — бо кров червоніла скрізь: і на люшнях возів, і в ще невисохлих баюрах, й на листях верболозу, й на траві — всюди кров, але яка ж чорна, яка ж тяжка — не відрізниш своєї, холопської, від німецької й від панської.

— Colluvies, colluvies…

Хмельницький пройшовся в диму від люльок. А всі капітани сиділи на сідлах, на бочівках, роздумуючи, спершись на лікті при столі, з шаблями на колінах. Хмельницький з’являвся їм в синьому тумані диму присадкуватим, чорним, обгорілим на вилицях, неспокійним господарем. Забузький і Шанґірей ще згадували гуляння в Суботові на хрестинах, а потім ув’язнення в Чигрині, хто гадав, хто гадав, що піде на Луги, хто думав, що знесе Стефанка й Шемберґа, наважиться?