Читать «День гніву» онлайн - страница 5

* * *

«Qui vive?» — перехрещені алебарди. Шрами на обличчі у мушкетера. Полк Віолет-Руаяль тримає варту. Полк Грі-Руаяль відходить. «Пропустіть, до Монсеньйора…» — рука з перснем відхиляє нетерпляче алебарду. Мушкетери салютують. Пан королівський радник. Ці двері в Пале Руаяль з заулка. На башті Сен-Жермен-д’Оксеруа, що проти Лувру, б’є одинадцяту. Радник звично йде по широкому коридору, де мигтять ліхтарні. Сходи праворуч, ще раз праворуч, ще одна варта. На дворі теплий дощ. З киреї цяпотить. «Передишок, у Парижі не достає хліба. Передмістя помимрюють. Мир, слава Богу, в Німеччині кінець… Пропустіть, це я…»

Нарешті. Мантія зайнялась вогнем, але ні — це один колір: вогню в ватрані й кардиналової мантії. «Лакей Колонни добру кар’єру зробив, а був собі абатом, звичайнісіньким абатом… ну, це не Ришельє. Ніколи не позбудеться італійського акценту. Як тоді, в 36-му, під Пінєролем вибіг між дві армії, підняв руки й кричав: «Згода, згода», — смішний такий оберемкуватий абат, а від того дня почалась і кар’єра… Легко робити кар’єру, втім, коли б не Анна…»

Радник терпеливо чекав. Кардинал дочитував книгу. Сидів перед ватраном, заложив книгу биндою, повернув обличчя, смагляве, аж зеленкувате, риб’яче, а очі — чорні галочки.

— Я гадав, ви вже не прийдете, Ле Телльє…

— Важливі справи, еміненціє…

— Давайте, давайте швидше, ось знов… Дурниці. Боже, які ті люди обмежені… Памфлети на пані королеву…

— Хто писав, еміненціє?

— Безіменно видано, але Сент Аман, пізнав за стилем, він — без сумніву… Що з Мюнстера?..

— Траутмансдорф в імені імператора домагається розв’язання лотарингійської справи…

— Але нема мови, найменшої мови не може бути, — кардинал упер баб’яче брякле обличчя, з ватрана його обдало сяйвом, нижня частина лиця перебувала в темряві, — хай собі виб’ють з голови. Верден, Мец і Туль — французькі міста. Шкода говорити. Та само, як і Страсбург. Ми не на те кривавились, щоб не стати твердою ногою й на правому березі Рейну.

«Він не бистроумний, як Ришельє, але упертий, як цап, — подумав радник, — бере упертістю…» — і сказав:

— Значить і Філіпсбург?

— З нашою залогою принаймні. А Брайсгав наш, без дебати. Якщо наші посли в Мюнстері цього не розуміють, то вони здецидовані йолопи. Брайсгав — це ж ключ до Південної Німеччини. Наше завдання — ослабити як тільки можна німецькі князівства.

Кардинал підійшов до карти. Мантія зашуміла. Кардинал Мазаріні починав товстіти, але зберігав ще свою присадкувату елегантність.

— Це й в інтересі Відня, еміненціє…

Мазаріні обернувся й меркло, як риба, засміявся.

— Відень, хоч і католицький, але такий же німецький, як все, що на схід від Рейну. Гадина мертва, але отруя ще діє. Якщо б ми були іншої гадки, тобто коли б ми вірили більше в католицизм німців, як у їхнє прагнення до єдності імперії, ми б не підтримували протестантів. Все, що роз’єднує німців, — в інтересах Франції.

— З Мюнстера ще запитують про становище супроти шведських вимог…

Кардинал пожував.

— Цими союзниками треба користуватись як отруєю. В міру — виліковує; забагато — вбиває. Не маємо нічого проти того, щоб шведи сиділи в Уседомі, скажімо, в Штетині, так, це ще йде, але Бремен, ні, сеньйоре, це вже занадто… Взагалі, ця мюнстерська веремія починає мені не подобатись… Цей мир виглядатиме надто хирляво…