Читать «Гілея» онлайн - страница 211

— Ату-у! — крикнув Запорожний. — Тікай до лісу, бо пропадеш!

Шофер загальмував, заєць послухав поради і, підкидаючи білий задок, стрибнув у ліс.

— Поїхали, Льоню!

— Розвелося цього звіра, — сказав шофер, явно перебільшуючи, мабуть, для Запорожного.

Виплив із синюватої мли Степовий, як острівець серед зеленого моря лісів. Пригадав Іван, як він уперше приїхав на Овечий і, дивлячись на ці сосни й тополі, на будівлі й чепурні будиночки лісгоспу, не міг уже уявити того безлюдного рудого степу.

— До контори будемо заїжджати, Іване Трифоновичу? — виглянув з кабіни шофер.

— Давай прямо на Вигонівське.

— Бензину хотів долити в бак.

— Ще встигнеш. І так ми з тобою три дні вдома не були, Льоню, прогуляли...

— Яке то гуляння, й чарки не випили як слід.

— Ще вип’ємо колись, давай.

Три дні не був вдома Запорожний, а здавалося, що вже з місяць як виїхав з Вигонівського. Певно, Михайлик уже виглядає. Виходить з ним Ярина до Парамонового лісу й чекають... Добре, що ліс на Вигонівському назвали люди Парамоновим, думав Запорожний. Хто назвав — невідомо. Мабуть, Настуня. Минуть роки, може, й століття, а цей ліс і той, що ростиме по ньому, зватимуть Парамоновим... Отакий слід залишила людина по собі...

Ярина зрадіє, що знову переберуться вони в Степовий, веселіше їй буде, а наступного року школу відкриють у лісгоспі, збудують клуб... Є тобі про що думати, директоре...

«Повертається все на круги своя», — згадав Запорожний і посміхнувся. Дуже закручені ці його «круги». Проводжаючи його в обком, Ярина просила:

— Ти, Іване, якщо зі степу кудись посилатимуть, не відмовляйся... Хай ще інші поживуть тут.

— Добре, — пообіцяв Іван, хоча знав, що нікуди його не пошлють.

— Приймай, Іване Трифоновичу, Степовий лісгосп, — сказав йому секретар обкому Старченко, — і наступай далі... Відмовлятися будеш?

— Ні, Іване Севериновичу, не буду... Треба.

— Треба, Іване Трифоновичу, — Старченко розгорнув на столі карту. — Багато ти зробив, але спокійного життя тобі не гарантую...

— Весною ми завершимо залісення піщаних арен нашого лісгоспу, — Запорожний обвів жовту пляму на карті. — Так що основне зроблено, Іване Севериновичу.

— Основне попереду, Запорожний. Ще десять тисяч гектарів пісків віддаємо під твою руку... Розумієш, треба, Іване...

Ще десять тисяч. На карті це жовтий прямокутничок. Скільки ж треба буде докласти праці, щоб потім хтось його замалював зеленими контурами лісів! Будуть піщані бурі, безсонні ночі, безводдя, спека... Ні, не буде спокою тобі, Запорожний.

Ярина з Михайликом не зустрічали його. Мабуть, виглядали, виглядали та й пішли. А може, й не виходила Ярина... Хіба не помітив він переміни, яка сталася у їхніх взаєминах після повернення Ярини з Кам’янки? Сліпий і той побачив би. А може, це почалося після Мартиного листа? Або після його приїзду з Харкова?