Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 6

Розділ 2

Після тих подій Дитя дивилося на свою Опікунку з мимовільною повагою і подивом. Досі вона була для нього звичайною Старою Жінкою, Жебрачкою, яких чимало блукає дорогами і манівцями цього краю. Про себе Дитя думало, що воно — вбоге, злидарське дитя, сирітка, над якою зглянулась і прихистила бідна й добра старенька. Тепер Дитя вже не мало такої певності щодо своєї власної звичайної (як було дотепер) особи.

— Якщо вона чарівниця, то я… — замислювалося не раз із певним зацікавленням, але й зі страхом, і ніколи не доводило до кінця цих заплутаних міркувань.

Стара Жінка — Чарівниця, до якої лише тепер Дитя почало придивлятися з більшою, ніж зазвичай, увагою, виявилася набагато таємничішою, ніж здавалося на перший погляд.

А могло також бути й по-іншому: це Дитя поволі підростало, йому було вже п’ять років, вік, коли дитячий розум розвивається все швидше й все краще орієнтується у навколишньому світі. Можливо, різні чарівні події відбувалися ще раніше, коли Дитя мало два, три, чотири роки, але воно ще не могло охопити їх своїм кволим розумом.

— Може, — думало Дитя з усе більшою цікавістю, — мені вже колись доводилось бути мишкою чи яблуком, квіткою чи кроликом, і це все чинила Чарівниця?

Дитя не могло забути прекрасного, але тривожного відчуття, коли воно було ялинкою — стрункою, сріблястою, голчастою і водночас далі було Дитям, що думало і відчувало. Довкола аж вирувало від страшних лицарів в обладунках на змилених конях, — але вони не бачили Дитяти, хоча до нього можна було доторкнутись простягнутою рукою.

Стара Жінка, яка вирятувалася сама й врятувала Дитя, певно, була незвичайна. Зовсім-зовсім інакша, ніж Селяни, що часом до них заходили. Тепер, коли Дитя крадькома придивлялося до своєї Опікунки — з цікавістю і без подиву, воно виявило, що Чарівниця не така вже й стара, як здається. Її руки — великі й теплі — були гладенькі, не поморщені, як у старої бабці. Її зазвичай згорблена спина — особливо тоді, коли нікого не було поруч, вільно випрямлялася, а рухи ставали зграбними й плавними, як у зрілої, але ще молодої жінки. Очі також в неї були вкрай проникливі, з непорушними повіками, сірі й холодні, як гірський потічок.

— Ти могла би знову зачарувати мене у ялинку? — спитало Дитя, коли вони вже знайшли нову тимчасову оселю. Цим разом це була міцна тепла стайня, що стояла біля розваленої, давно покинутої хати. Село лежало настільки далеко, що ніхто сюди не заглядав. До того ж наближалася зима — й вівчарі вже давно перестали виганяти своїх овець та кіз на пасовиська.

— Могла би, — спокійно відповіла Чарівниця.

— То зачаруй, — попросило Дитя. — Це було так гарно. Мої руки були тоненькими сріблястими галузками, а голова… голова була така горда від того, що вона — вершечок ялинки! Зачаруй мене…