Читать «Століття Якова» онлайн - страница 81
Володимир Лис
Вже вдома, де їх зустріли стривожені, зарюмсані діти й геть посіріла мати Параска, коли Зося роздяглася, Яків сказав:
– Я знаю, що ти з давнього шляхетського роду. Але ти ніколи не казала, ким були твій батько і прадід. Твого ж батька звати...
Зося глянула на чоловіка й сумно всміхнулася. Її зеленкуваті очі були не тільки заплаканими, aлe й страшенно стомленими.
– Не знаю, чому я вигадала пана Конрада і пана Броніслава... Я проситиму Матке Боском Тарнобжегском і її сина свєнтего Єзуса, щоб вони простили рабі Божій Зофії цю велику неправду, – сказала вона.
16
На початку весни сорок четвертого Яків потрапив у облаву. В останні місяці, коли, переказували, совєти зновика стояли під Ковелем і вернули собі Луцьк, німці часто стали робити наскоки й на села, хапали на вулицях, а тут чорт його смикнув до міста податися. Кум Данько Плющів зорабив. Каже – я підводою їду, насіння купєти, а ви-те, куме, гувурєли, що хомута нового прикупити хочете, то й поїдемо.
– А як облава?
– Та ж казали, що німци тех, що возами приїжджають, не чіпають.
Еге ж, не чіпають. Правду кауть, що за дурною головою нема ногам спокою. Справді-таки, не чіпали тих, хто на возах сидів.
А він же відійшов, а тутка чоловік якийсь почув, що про хомута розпитує, каже: он тамо, на тій вулиці шорник живе, десь зі сходу приблудився, майстерню відкрив, збрую добру робить і хомути.
Купив, аякже, в того чоловіка. Ще й побалакали, про долю свою розказав. Про те, що став із своєї Харківщини втікати, як совєти наблизилися. Бо ж у сорок першім пощастило із розбомбленого шилона, яким їх, турміянів, вивозили, втекти.
– Враг я народа, – казав шорник. – Врагом і останусь. Чуєт сердце – і сюда доберутся. Єщо какой месяц – дальше на запад подамся. Хотя какой я враг...
Хотілось розпитати, за що «враг», та йти мусив.
Ліпше не затримуватися, не встрявати у балачку. Ще на підході до базару метушню помітив. Люди лементували, худоба ревла. Солдатів у чорній формі з собаками уздрів. Есеси! Став задкувати і повернувся, щоб втікати. Та куди втечеш...
– Хонде хох! – І кулі коло самої голови засвистіли.
Так його з хомутом в руках і взяли. Так з хомутом і гнали в колоні, бо даремно щось пояснити намагався, що от підводою приїхав, кінь там і віз у мене.
– Маршірен! Шнель! Русіше швайн! – і вся розмова.
Так з хомутом і до товарняка ввібгався! Дорогою хлопець-весельчак, що все жартувати намагався, радив замість коня найнятися німцям городи горати. Усміхнувся слабо – авжеж, наоре. На душі було мулько, гидко, відчував вину перед Зосею, мамою, дівчатками своїми, з якими міг не побачитися.
На станції, куди приїхали після двох днів і ночей дороги, без хліба, тільки з кухлем води, він із вагона з хомутом у руках вийшов, есес, зобачивши таке диво, зареготав:
– О, русіше пферде! Зер гут!