Читать «Століття Якова» онлайн - страница 29

Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.

У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.

Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.

Коли ж підвела очі... Очі ті чомусь сміялися...

– Я ж просила тебе не приходити...

І тут уже зовсім засміялася:

– Конспіратор мій хреновенький... Вибачте, діду Якове...

Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано...

– Я тобі напишу, – сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.

– Куда? На дєревню дєедушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч...

І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Васили ни Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.

– Драсьтє вам, дядьку Якове, – сказала Василина. – Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?

– У місто, вчитися, – сказав Яків.

«Холєра ясна», – чогось подумав.

20

Після тої зустрічі й любощів у лісі Яків рушив за Буг на заробітки, бо не міг далі лишатися в селі, а в жовніри брали тилько у двайцять літ. Помандрував по селах та містечках і врешті-решт знайшов роботу на хазяйському тартаку. З ранку до ночі розвантажував і пиляв колоди, складав дошки. Спершу така шалена робота геть виснажувала і ввечері без сил падав на солому в прибудовці до клуні, яка слугувала йому за нічліжку.

Так було спочатку. Але вже через місяців чотири Яків звик до важкої роботи (та й коли вона була легкою для селянського хлопця?) й у вечері міг вийти в село, бо то ж було не польське – забужанське.

Одне його мучило – спогади про Улянку. Спомини, які могли навіть пилку спинити, коли різав. Спомини, які вривалися посеред білого дня й могли збудити посеред ночі.

А коли приснилася вперше – там, на чужій землі, то бігла начеб через поле, до нього, який ішов навстріч. Бігла, добігала до рівчака біля їхнього городу. Спинилася, простягла до нього руки. Він теж спинився, теж простяг руки. Але не міг ступити далі й кроку, хоч знав, що рівчак мілкий.

Після того сну не стерпів, відпросився у хазяїна на два дні, тим більше, що Трійця була. Був шлях додому, переправа через Буг, пішадрала через ліс.

І вечір, коли геть стомлений ступив на батьківський поріг.

І материн вигук:

– Сину!

Припадання її, обмацування, мовби мала бажання впевнитися, що то таки він.

– Що з вами, мамо?

– Живий! – мати зойкає, а не каже.

– А чого б я мав не живим бути?

– Бо ж...

І він дізнається: Улянка геть у всьому призналася Тимошеві, і за дитину будущу, і за любощі в лісі, то так їй Федотиха розказала, він її побив, али не крепко, бо ж груба, вже дев’ятий місяць пішов, али сказав, що прощає, що любить Улянку, та й шкандалю не хоче, зате ж його, Якова, вб’є безпремінно, вб’є, навіть грозився на Холмщину поїхати та й там найти.

– Йди назад, синку, зникай...