Читать «Відьомська доба» онлайн - страница 7

— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.

— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…

— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…

— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…

— Начхати мені на сусідів!

Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.

— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.

— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.

Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.

— Клавдію?

Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.

— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?

Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.

— Може, вона сама не знає? Раптом?!

Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:

— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.

— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.

Клавдій засмучено знизав плечима.

* * *

Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…

Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.

Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.

— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..

Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий дискомфорт.

Назар мовчав; під його поглядом вона була саме цією дрібною тварючкою, що облудно потрапила в цей великий, прекрасний, людський світ.

— Ну, добраніч, — сказав Назар дерев’яним голосом і причинив за собою двері.

… Кілька хвилин дівчина була нерухома — тільки все міцніше стискали руку її зуби. І ось схопилась, увімкнула торшер і заходилася рвучко збирати речі.

Гарячкова робота допомогла їй звільнитися від думок; патрала шафу, вивертала тумбу… Шмаття виявилося несподівано багато, а старенька дорожня сумка, супутниця в мандрах, — маленькою і немісткою.

Вона відзвичаїлася від такого життя. Коли все майно — у старій спортивній сумці. Розслабилася, розімліла…

Усвідомлення втрати прохромило її, наче іржава голка. Вона опустила руки, сіла на підлогу і закусила губу, аби не розридатись. Згодом, згодом, усі сльози — потім…