Читать «Відьомська доба» онлайн - страница 4

— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.

Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…

Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.

Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:

— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?

Професор одразу відклав мандоліну:

— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…

Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.

— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!

Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер…

— Івго, що з тобою?!

Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…

— Івго?!

— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…

Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:

— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..

Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…

Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.

— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.

А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.

Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:

— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..

Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.

Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.

— Соромно, незручно… — вона закусила губу.

Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:

— Пусте… Клавдій — своя людина.

Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.