Читать «Відьомська доба» онлайн - страница 158

— Благослови своє полум’я, Матір!

ЇЇ погляд здіймається для благословіння.

Людина, розіп’ята серед бетону і заліза, піднімає погляд, аби прийняти благословіння власної загибелі.

Загибелі всього, втіленням чого був він, — світу жорстких зв’язків. Світу неволі, бо кожна прив’язаність…

— Благослови своє полум’я, Матір!..

Звідки цей чужий ритм? Звідки незручне, клопітне, перешкода вічному танцю…

Вона стинулась.

Звідти, з руїн, що колись були силою його і владою, тягнулася до неї рука.

Руки його скручені залізним тросом, нерухомі, мертві — але вона чітко БАЧИЛА. Не очима.

Вимоглива і несмілива одразу; напружено простягнена, кожним м’язом жадаюча — досягнути…

Вир похилився.

На мить; так, що лише одна крапля пролилася на білу сукню нареченої — але червоної плями вже не змити, рівновагу порушено, хвилюється червоне в чаші, шукає виходу…

Чужа рука — єдина з усіх, що не належать ЇЙ — тягнеться, владно, безупинно. Чужий ритм пробивається, мов трава крізь асфальт — м’яке зелене стебло; чим так лякає її цей безпорадний, загалом, порив?!

Злякані очі дітей її; вона заспокоїть…

Спалахує нове коло. Б’є по руці, аби відітнути її, наче непотрібну суху гілку.

Чужий ритм захлинається.

Небо яснішає; ЇЇ діти хапаються за руки та летять святковою гірляндою, шугають у низці планет і сузірь; склепіння небес витягується трубою, і там, у кінці колосального тунелю, на мить спалахує неможливе, неземне, казкове світло…

Полум’я поглинає хмиз. Людина на стіні нерухома, єдина у світі, крім НЕЇ — статуї, вежі, цариці.

Серце його ще б’ється. Чужим ритмом — і змушує губити нитку, розхитуючи святкову чашу.

Вона здригається знову.

Знову тягнеться до неї рука.

ЇЇ діти січуть батогами по тремтячих пальцях і заходяться від реготу, бо що є смішніше, аніж марна надія?

Вирва закидається. Втрачає зорі, які зіслизають з гривастого краю і назавжди зникають у порожнечі, руйнує коло летючих дітей ЇЇ — ЇЇ частинок, нервів і м’язів…

Конус падає. ЇЙ вартує зусилля — наново встановити чорну вісь над своєю головою.

Ритм. Такий слабкий, такий безнадійний — але не чіпляється за сподівання, у власній безнадійності знаходячи життя. Ледве відчутний — нездоланний… Чужий…

Статуя струшується. Точиться вежа, осипаючи мертвий час із глибоких щілин.

Рука кличе. Навіть з перебитими кістками — прагне дотику…

…Лагідного…

Смерч втрачає рівновагу.

…навіть начорно обвуглена — буде, буде пориватися…

Трава крізь каміння.

І це просте усвідомлення змушує її струсонутися втретє, і, наче лишилася без опори, ВОНА перевертається всередину СЕБЕ.

ВОНА, яка сягає зір…

Вона — руда дівчинка, яка заблукала у лабіринті коридорів і кімнат. Вона замкнена в статуї і не знаходить виходу.

ВОНА, абсолютно вільна, яка вміщує у себе світ, заміщує його собою… Вельми вільна…

Украй значуще — ось це слово. Та з вартостей, що робиться єдиною…

Дзвін б’є — нічого не можна змінити. У нього найвеличніший, найбезнадійніший у світі голос.

ВОНА…

Швидше, Івго, швидше… Там змигнуло світло, може — прочинена стулка, швидше, сходами вниз, праворуч, ліворуч, підлога під ногами провалюється…