Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 8

Не випадково ж «Бляшаний барабан» зачинається таким епізодом: восени, посеред безкрайнього поля сидить біля вогнища майбутня Оскарова баба, Ана Бронська і ласує печеною картоплиною. Повз неї, як звикле, рятуючись від поліцейської погоні, пробігає Йозеф Коляйчек: за національністю він, як і вона, із кашубів (про них у романі сказано: «... наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній».

Ана Бронська, певна річ, ховає Коляйчека під своїми чотирма спідницями. Сидячи там, він невідомо в який спосіб примудряється зробити їй дитину, тобто майбутню матір майбутнього Оскара. Невдовзі Коляйчек став бабиним чоловіком і плотарем, але підпалювання не зрікається. Одного разу, знову рятуючись від поліцейських, він чи то потонув під плотом, чи то подався до Америки і став там мільйонером.

Ця «кашубська історія» лише підтверджує все сказане вище: адже і вона осіла в свідомості Оскара насамперед незнищенним бажанням сховатися від страшного, немилосердного світу під чотирма бабиними спідницями.

Проте певний слід у душі нашого героя, очевидно, залишив і дідів потяг до підпалів, або, краще сказати, — до будь-якого руйнування. Він, такий собі «вічний триліток», окрім уміння віртуозно вибивати на барабані, був обдарований ще одним незвичним хистом: міг німим криком різати скло. І на темних вулицях нічного Данцига виступав у своїй геть уже дивній ролі: виріже, бувало, охайно вітрину ювелірної крамниці, сховається — і спокушає легкою здобиччю добропристойних нічних перехожих (диявол-спокусник — ось ще одна Оскарова функція в цьому чудному романі).

Саме таким робом він спокусив брата в других своєї матері, Яна Бронського, якого — можливо, й небезпідставно — вважав своїм батьком, оскільки Ян з його матір'ю спав, а до того ж був ще, як і Оскар, синьоокий...

Навколо нашого героя розігрується щось на кшталт античної комедії: не лише Мацерат, який вважається його батьком, водночас, нібито ним і не є, але й Курт, молодший Оскарів брат, названий сином нашого героя, бо «трирічний» Оскар не раз бавився в постелі з Марією, новою дружиною, свого гаданого батька...

Що тут істина, а що — облуда, так і лишається нез’ясованим. Та це й не має для Ґраса жодного значення.

Про оборону Польської пошти, про війська маршала Рокосовського в Данцигу та про книгу Ґюнтера Ґраса «Моє сторіччя»

«...Посеред Тихого океану попливли назустріч один одному два величезні, розцяцьковані, мов готичні храми, авіаносці, встигли ще дати літакам злетіти зі своїх палуб, а тоді пустили один одного на дно. Але літаки не мали тепер куди сісти, вони безпорадно й суто алегорично зависли, як ото янголи, в повітрі, з ревищем випалюючи запаси пального».

Ці рядки не так таврують нелюдяність війни, не так навіть засуджують її кривавість, як ніби тицяють пальцем у її цілковиту абсурдність, у її наперед передбачену безсенсовість. Саме тому й питання, хто з ким і заради чого воює, тут навіть не ставиться. Авторові не кладеться до голови, щоб зацікавитись, «справедлива» чи, відповідно, «несправедлива» змальовувана ним війна.