Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 209

Хранителька Дитяти безстрашно зупинилася перед твариною-богом. Її супутниці залишилися позаду.

Регнолль стрибнув уперед, щоб відтягти її вбік, але ціла дюжина людей утримала його, не знаю, чи з метою врятувати його життя, чи через якусь іншу причину.

Джана дивився на Хранительку Дитяти, а вона дивилася на Джану. Потім він люто закричав і, вихопивши Дитя зі слонової кістки з її рук, закрутив його в повітрі і розбив об каміння, як Сімбу. Стародавня статуя, що пережила багато століть, розлетілася на тисячу дрібних шматочків.

Побачивши це, білі кенда страшенно застогнали; жінки, які супроводжували Хранительку, розірвали на собі одяг, Харут, який стояв поблизу, непритомним упав на землю.

Ще раз закричав Джана, потім поволі опустився на коліна, і, тричі вдаривши об землю хоботом, неначе виявляючи цим покору прекрасній Хранительці, яка стояла перед ним, затремтівши усім своїм могутнім тілом, упав мертвим!

Битва припинилася. Чорні кенда стояли заціпенівши.

— Бог помер! — крикнув хтось. — Цар помер! Джана убив Сімбу і сам убитий! Дитя розбите! Біжіть, чорні кенда! Біжіть, бо боги померли, і земля наша стала землею примар.

З усіх боків луною лунав стогін: “Біжіть, чорні кенда, бо померли боги!”

Вони повернулися і побігли, як тіні, несучи з собою поранених. Ніхто не намагався зупинити їх.

За півгодини жодного з них, за винятком важкопоранених і вмираючих, не залишилося в палаці храму. Всі вони втекли.

Битва закінчилася.

Битву, котра видавалася програною, було виграно!

Я піднявся і, нетвердо стоячи на ногах, побачив Регнолля, щойно відпущеного людьми, котрі його тримали весь цей час.

Він стрибнув до своєї дружини і став перед нею.

— Місяцю! — вигукнув він.

Зіпершись ліктем на плече одного з білих кенда, я підійшов до них ближче, оскільки цікавість пересилювала мою слабкість.

Якийсь час вона пильно дивилася на нього, потім її очі почали змінюватися, неначе до неї поверталася душа, надаючи їм світла і життя.

Нарешті вона заговорила повільним, нерішучим голосом.

— Ох, Джордже, ця жахлива тварина вбила нашу дитину! — говорила вона, вказуючи на мертвого слона. — Подивися на нього! Тепер ми будемо один для одного тим, ким були раніше, поки Бог не пошле нам іншої дитини.

Із цими словами вона розридалася і впала в обійми чоловіка.

Я відійшов (до своєї честі, те саме зробили й кенда), залишивши їх удвох біля мертвого Джани.

Тут я маю сказати, що з цієї миті до леді Регнолль абсолютно повернувся розум, неначе загибель Дитяти зі слонової кістки зняла з неї чари. У чому полягали ці чари — я не можу сказати, але думаю, що якимось нез’ясовним шляхом вона пов’язувала цю статую зі своєю втраченою дитиною. Перша смерть відняла у неї розум, друга, уявна смерть — повернула його.

Із моменту загибелі своєї дитини на вулиці англійського містечка, до загибелі Дитяти зі слонової кістки в Центральній Африці, вона нічого не пам’ятала, за винятком сну, про який через кілька днів розповіла Регноллю у моїй присутності. Вона говорила, що одного разу вночі бачила Регнолля і Саведжа, які спали в тубільному будинку в місті Дитяти.