Читать «Зворотний бік сутіні» онлайн - страница 149

Жінка продовжувала:

— Так-так-так, сину! Так! Наша Мальва полізла в Мертву річку з мертвою проклятою водою, щоб утекти від твого батька та від усього темного світу. Щоб знайти тебе, сину! Бо ти мав за неї заступитися, якщо ти такий хороший батько, яким себе вважаєш чи прагнеш ним стати. І…

Мара зашморгала носом. Стрибог відчував, як густий чорний клубок підкочує до його горла. Страх, змішаний із ненавистю та тугою, душив його. Він не міг і слова вимовити. Слухав, наче паралізований.

— Після ритуалу сердитий Мор кинувся на пошуки втікачки. Він мав її покарати, бо вона його так осоромила перед підлеглими й перед батьком Чорнобогом. Вона мала спокутати провину, відкупитися. Нехай ціною власної волі. Та, схоже, Чорнобог вимагав більшої жертви, сину, аніж просте покарання. Мальву так і не знайшли, зате служки твого батька виловили в ріці її взуття та одяг, густо обплетені зеленими щупальцями. Це все, що лишилося від дівчини. Отак, синку. А ти тут розвів бої без правил. То хто тепер винуватий, що твоя донька мертва?

І Мара, вже не стримуючись, ридала. Сльози потоками лилися з очей, і заскочений зненацька почутим та прибитий горем Стрибог ладен був зараз собі в серце пустити ту кляту золоту Перунову стрілу.

Врешті озвався:

— Моя дівчинка, моя доня мертва?

Вирвав руку з міцних обіймів Мари. Вхопився за голову двома руками, всівся на землю. Ледве стримувався, щоб не завити:

— Мертва ріка з мертвою дівчиною… Ненавиджу, ненавиджу і не пробачу ніколи… І Мороку, і Птасі, і тобі. Якби ви віддали мені малу відразу й не ховали дитину у світі смертних, то все склалося б інакше. А Морок? Батьку, як ти міг? Ви всі мені за це заплатите. Та я зі своїми вибриками просто святий, мамо. А тіло? Хоч щось виловили у ріці з… — перечепився на слові, похапцем додав: — Вона справді… мертва. Вже поховали її, так? І ти, мамо, відвела її душу, куди годиться відводити душі мертвих безсмертних, так? О, Повелителько смерті, благаю, скажи?

— Ні. Це ж Мертва ріка, сину. Вона забрала Мальву собі назавжди. І тіло забрала, і душу полонила. Це страшна смерть. Твоя донька стала частиною мертвого світу, який колись був живим і який темні свого часу перетворили на мертвий. Всі наші вчинки рано чи пізно вертаються до нас. Ти ж це знаєш.

Стрибог різко зірвався на ноги.

— Усі вчинки, кажеш? Це правда, Маро. Тут я погоджуюся з тобою. І тому… Я мушу йти. Мені потрібно оплакати кончину моєї єдиної доньки й вирішити, як далі бути. Але знай, я ніколи не пробачу усім вам. Тобі, батьку, Птасі, Перуну…

— Перуну? — Мара здивовано витріщилася на сина, витираючи долонею очі. — Він не причетний до смерті твоєї доньки.

— Так. До цього він не причетний. Зате він причетний до смерті моєї любові. Він тепер — коханець моєї дружини. Тобто не тепер. Він завжди ним був. — Стрибог вхопився рукою за місце, де висіла ладанка. Розпач загортав його серце у свій саван…