Читать «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля» онлайн - страница 253

— Обшук має бути проведений в присутності моїй, мадемуазель Лоран і мого друга Ларе.

— А чи не забагато?

— Ні, всі ці особи можуть виявитися дуже корисними.

Начальник поліції розвів руками і, зітхнувши, сказав:

— Гаразд! Я відряджу кількох агентів поліції у ваше розпорядження. Запрошу й слідчого.

Об одинадцятій ранку Артур уже дзвонив у двері Керна.

Негр Джон прочинив важкі дубові двері, не знімаючи ланцюжка.

— Професор Керн не приймає.

Та тут наперед виступив поліцейський і примусив Джона впустити несподіваних гостей до квартири.

Професор Керн зустрів їх у своєму кабінеті, вдаючи з себе ображену доброчесність.

— Прошу вас, — сказав він крижаним тоном, широко розчинивши двері лабораторії і метнувши на ходу нищівний погляд на Лоран.

Слідчий, Лоран, Артур Доуель, Керн, Ларе і двоє поліцейських зайшли.

Знайома обстановка, з якою було пов'язано стільки тяжких переживань, схвилювала Лоран. Серце її забилося сильніше.

У лабораторії була тільки голова Бріке. Її щоки без рум'ян набули темно-жовтого відтінку мумії. Побачивши Лоран і Ларе, вона посміхнулась і закліпала очима. Ларе, здригнувшись від жаху, відвернувся.

Зайшли до суміжної з лабораторією кімнати.

Там була виголена голова літнього чоловіка з великим м'ясистим носом. Очі тієї голови були сховані за зовсім чорними окулярами. Губи злегка тремтіли.

— Очі болять, — пояснив Керн. — От і все, що я можу вам запропонувати, — додав він з іронічною посмішкою.

І дійсно, оглянувши весь будинок від підвалу до горища, інших голів не виявили.

Коли поверталися назад, знову довелося проходити через кімнату, де була товстоноса голова. Розчарований Доуель уже було попростував до виходу, а за ним рушили слідчий і Керн.

— Почекайте! — зупинила їх Лоран.

Підійшовши до голови з товстим носом, вона відкрутила повітряний кран і запитала:

— Хто ви?

Голова рухала губами, але голос не звучав. Лоран пустила сильніший струмінь повітря. Почувся шиплячий шепіт:

— Хто це? Ви, Керн? Відкрийте-но мені вуха! Я не чую вас…

Лоран заглянула у вуха голови і витягла звідти великі шматки вати.

— Хто ви? — повторила вона запитання.

— Я був професором Доуелем.

— Але ваше обличчя, — задихнулася Лоран від хвилювання.

— Обличчя?.. — голова ледве вимовляла слова. — Так… мене позбавили навіть мого обличчя. Маленька операція… парафін введено під шкіру носа… На жаль, моїм лишився тільки мозок в оцій спотвореній черепній коробці… але й він відмовляється слугувати мені… Я помираю… наші досліди недосконалі… хоч моя голова й прожила довше, ніж я розраховував теоретично.

— Для чого у вас окуляри? — запитав слідчий, наблизившись.

— Останнім часом колега не довіряє мені, — і голова спробувала посміхнутись. — Він позбавляє мене можливості чути і бачити… Окуляри непрозорі… щоб я не виказав себе перед небажаними для нього відвідувачами… Зніміть же ці окуляри….

Лоран тремтливими руками зняла окуляри.

— Мадемуазель Лоран… ви? Здрастуйте, друже мій!.. А Керн сказав, що ви поїхали… Мені погано… працювати більше не можу… Колега Керн тільки вчора милостиво оголосив мені амністію… Коли я сам не помру сьогодні, він пообіцяв завтра звільнити мене…