Читать «Долина Чотирьох Хрестів» онлайн - страница 41

Хроноскоп, як і раніше, був у вертольоті, — демонтувати його Берьозкін не встиг, — і в Анадирі ми затрималися рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб уладнати всі формальності. Надходила осінь, ночі на Чукотці стали справжніми темними ночами, проте в район мису Шмідта ми прибули завидна і ще в повітрі побачили невеликий експедиційний табір археологічної партії — кілька палаток майже біля самого берега моря, синій димок вогнища і людей, які махали нам шапками. Дягілєв, виглядаючи у віконце, радісно посміхався і теж махав рукою, хоча ніхто не міг цього бачити. Я трохи хвилювався — як завжди перед початком нової важкої справи, а Берьозкін похмурнів і насупився — він знав, що від хроноскопа сподіваються чудес, боявся, що прилад не виправдає занадто великих надій і наперед скептично настроювався і сердився на тих, хто міг би покритикувати його дітище…

Вертоліт опустився в центрі табору, викликавши хвилю обурення у цілої зграї собак. Дягілєв кинувся відчиняти дверцята, я пішов за ним, а Берьозкін лишився біля хроноскопа. Пілот і штурман уже знали звички мого друга і, проходячи повз нього, тільки посміхнулися. Зате Дягілєв, як гостинний господар, намагався витягти мого друга з вертольота. Та це йому не вдалося: виявилося, що Берьозкіну треба негайно оглянути хроноскоп. Він приєднався до нас години через півтори — про його наближення до палатки сповістив дружний гавкіт собак.

Вранці ми пішли оглядати храм коссів — «земляних людей» із стародавніх китайських легенд. Ще звечора археологи ретельно закрили вхід до підземелля, щоб туди не проникло тепле денне повітря і не підтанули стінки. Вхід відкрили при нас. Я побачив чорний отвір, з якого несло вогким холодом.

— Підтавати починає, — стурбувався Дягілєв. Він засвітив ліхтар і спритно скочив у підземелля. Я — за ним. Морок у підземеллі був такий густий, що яскравий промінь ліхтаря тонув у ньому, не дістаючи до протилежної стіни; та це могло пояснюватись ще й розмірами підземелля. Світло, проникаючи через вхідний отвір, змішувалося з мороком, ставало сірим і губилося в двох кроках від входу. Дягілєв спрямував промінь ліхтаря на зовнішню стіну.

— Частина її штучна, — пояснив він. — Косси ретельно замурували вхід до підземелля, а ми відкриємо його, зруйнувавши перемичку. Підземелля постраждає, бо підтане мерзлота, але ми встигнемо все оглянути.

Дягілєв знову спрямував ліхтар в глиб підземелля.

— Дивіться.

Промінь світла заметався в мороці і раптом вирвав з пітьми гігантську потворну голову. В мене аж мурашки побігли по спині. Промінь повільно поповз униз. Голова зникла в пітьмі, зате я побачив масивний тулуб із складеними на животі руками.

— Ідол, — сказав Дягілєв.

Світло ковзнуло на долівку, і в промені несподівано засріблилася якась фігура.

— Собака, — пояснив археолог. — Їх тут два. Ми вилізли із підземелля.

— Починайте, — наказав Дягілєв своїм помічникам. — Ламайте перемичку.

Години через три на місці вузького отвору вже був широкий вхід, і вперше за кілька століть денне світло залило все підземелля. Воно було завдовжки коло чотирнадцяти, завширшки — майже шість, а в висоту досягало трьох з половиною метрів, стіни, долівка, стеля — все ретельно вирівняно, всі виступи стесані, тільки в двох місцях ми знайшли напливи, та вони, напевне, виникли пізніше, вже після того, як косси замурували підземний храм.