Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 15

— Для цього треба весь час відчувати людей поруч, подумки відчувати, емоційно, сприймати їхні бажання й устремління. По-моєму, це вже інші якості, інша енергетика тіла, фізичні характеристики. Чи залишиться тоді від людини щось людське?

— Залишиться, — повеселішав Богданов. — Доброта й прагнення до щастя. Хіба не так?

На огляд станції пішло два умовних дні, хоча Гнатові допомагала бригада крейсера під орудою Станіслава Томаха. До кінця цього строку Гнат перейнявся симпатією і повагою до Богданова. Мовчазний і суперечливо-спокійний — за оцінкою Гната — заступник начальника відділу безпеки був не лише знавцем своєї справи і дотепним співрозмовником, а й тактовною, стриманою людиною, в чому і виявилася двоїстість його натури. З миттєвої реакції на будь-який жест і погляд, він мав бути дуже рухливим, неспокійним, метушливим, насправді ж богданівська витримка увійшла в приказку, таким самовладанням не відзначався навіть залізний Томах, і це дивувало Гната і змушувало самого ставитися до себе вимогливіше.

Увечері наступного дня, повертаючись із чергових відвідин з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.

У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.

Музика стихла. Той, що сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія “Знак біди”. Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..

На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум’я.

Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом Із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.

Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.

— Це ти, — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п’ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.

— Я всього лише експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе; в глибинах пам’яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легко розправився з нею. І все-ж… не вмерла в душі папам’ять серця… — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.