Читать «Я вмію стрибати через калюжі» онлайн - страница 5

Він добре знався на простих захворюваннях.

— Можу запевнити вас, місіс Маршалл, що у вашого сина не кір.

Поліомієліт, однак, був недугою, про яку доктор Крофорд мав вельми туманне уявлення. Коли я захворів, він запросив на консиліум ще двох лікарів, і один з них визначив, що в мене дитячий параліч.

Своєю вченістю цей лікар справив неабияке враження на мою матір, і вона почала була розпитувати його, але він відповів тільки:

— Якби це був мій син, я б дуже й дуже непокоївся.

— Ще б пак, — сухо проказала мати, раз і назавжди втративши до нього довіру.

Але віру в доктора Крофорда вона зберегла, бо коли обидва консультанти пішли, він сказав:

— Місіс Маршалл, ніхто не годен вгадати, буде чи не буде ваш син калікою, та й узагалі, чи виживе він. Гадаю, він виживе, але все в руках господніх.

Мою матір ці слова розрадили, але на батька справили зовсім інше враження. Отже, зауважив він, доктор Крофорд сам визнав, що нічого не тямить у цій хворобі.

— Коли вони кажуть, що ти в руках господніх, то вже поганяй до ями, — сказав батько.

Врешті-решт докторові Крофорду все ж таки довелося вирішувати, що ж робити з моїми скарлюченими ногами. Збентежений, сповнений вагання, він тихо барабанив пухкими пальцями по мармуровій дошці умивальника біля мого ліжка й мовчки дивився на мене. Мати стояла поряд з ним, напружена і нерухома, як в’язень, що чекає вироку.

— Отже, місіс Маршалл, що нам робити з його ногами, так?.. М-м-м… так-так, з ногами… Боюся, що існує тільки один спосіб. На щастя, він мужній хлопчик. Нам треба випрямити його ноги. Зробити це можна тільки силоміць. А як саме? Гадаю, найкраще буде так: щоранку кладіть хлопця на стіл і всією вагою налягайте на коліна, аж доки вони розігнуться. Натискати треба так, щоб ноги зовсім розпрямлялися. Робіть це, скажімо, тричі на день. Так, гадаю, три рази на день вистачить. А в перший день, скажімо, два рази.

— Йому буде боляче? — спитала мати.

— Мабуть, буде. — Доктор Крофорд помовчав і додав: — Вам доведеться зібрати всю свою мужність.

Щоранку, коли мати клала мене горілиць на кухонний стіл, я дивився на картину, що висіла над каміном і зображала зляканих коней. Це була гравюра: білий і чорний кінь нажахано тулились один до одного, а за кілька кроків од їхніх роздутих ніздрів зигзаг блискавки вихоплювався з чорної грозової хмари. На другій гравюрі, на протилежній стіні, ті самі коні мчали навзаводи, їхні гриви маяли, а ноги були розставлені, як в іграшкового коня-гойдалки.

Батько, який усі картини сприймав дуже серйозно, іноді придивлявся до цих коней, примруживши одне око, щоб краще зосередитися й правильно оцінити їхні якості.

Одного разу він сказав мені:

— Вони арабської породи, але нечистокровні. До того ж, у кобили нагніт. Подивись на її холку.

Мені прикро було, що він знаходить у цих коней вади. Я не знаю, що б я робив без них. Щоранку я разом з ними тікав од нестерпного болю. Мій страх і страх, що гнав цих коней, зливалися водно, роблячи нас товаришами по нещастю.

Мати бралася руками за мої скорчені коліна і, міцно заплющивши очі, щоб стримати сльози, всією своєю вагою налягала на мої ноги, аж доки вони випростувалися. Коли ноги розпрямлялися, пальці на них розчепірювались, а потім карлючились, мов пташині кігті. І коли сухожилля напинались і розтягувались, я пронизливо кричав, втупившись широко розплющеними очима в нажаханих коней над каміном. Пальці розчепірювались і карлючились в болісній судомі, а я гукав до коней: