Читать «Марина — цариця московська» онлайн - страница 8

Коли її надибали врешті-решт — собаки нюхливі допомогли вийти на її слід, — князівна вже й говорити не могла — така квола та негодяща була. (Марина, слухаючи, нищечком сльозу пускала, шкода було невідомої їй княгиньки.) Тільки злякано шепотіла: «Світу білого... ніц, немає. Самі бори... Усюди самі бори, а світу білого й немає...» Себто хотіла сказати: куди вона не йшла, у який бік не повертала, де не блукала хащами, а ніде ні доріг не бачила (бо їх там тоді й не було), ні людей, ні хоч якогось просвітку — самі лише бори шуміли верховіттям, навіть небо затуляючи. Тож і не побачила вона світу білого... Допоки її донесли до фортеці, кволий вогник життя ще якось у ній тлів, а тоді й він згас... Закінчила вона своє молоде життя все з тими ж словами (сама лякалась, коли їх вимовляла): «Світу білого ніде ніц, немає. Самі лише бори... Самі бори...»

От князь погорювавши й ухвалив: на честь загиблої дочки і в її пам’ять назвати те місце Самібори — з наголосом на «о». Так і повелося звідтоді Самібори, Самібори... А з часом назва скоротилася до Сам-бір. А потім так, як і нині — Самбір.

Сьогодні Самбір — одне з найстаріших міст на Прикарпатті, розташоване на лівому березі Дністра за 73 кілометри від обласного центру Львова, на перехресті доріг Львів — Ужгород, Дрогобич—Перемишль.

Першою друкованою згадкою про місто вважається 1241 рік. Того року ординці спалили й сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперішній Старий Самбір), а вцілілі мешканці знайшли притулок у добре укріпленому посаді (передмісті), що звався Погонич.

На березі Дністра, де в нього впадали швидкоплинні Страв’яжа та Дубровка, між Карпатами з одного боку і великими болотами з другого, — це був добре захищений природою край. Шуміли там дрімучі бори-ліси, де наші предки займалися нагінним полюванням, — від слів «погон», «погоня» і виникла назва Погонич. Утікачі розбудували його, і звідтоді посад Погонич став зватися Новим Самбором, а пізніше й просто Самбором.

Про назву міста розповідають кілька легенд (загалом десять), і всі вони мовби правдиві. Так, за однією з них, назва міста походить від згадуваного вже словосполучення «самі бори» (на придністровських околицях тоді й справді шуміли самі бори) або від назви червоної верби, званої «самбірка», зарості якої були в тих краях вельми поширеними — і біля Старого Самбора і біля Нового Самбора. Ще інші вважають, що назва походить від старослов’янського чоловічого імені (було таке) Самбір. Або від кельтського слова «самбора» — тиша. Існують й інші припущення, але яке з них відповідає істині, тепер уже й не скажеш.

Династії польських королів та магнатів, віками здійснюючи нещадну полонізацію місцевого українського населення, володіли Самбором від 1349-го і по 1772 рік, коли розпалося Польське королівство. З історії відомо, що в кінці ХVI — на початку ХVII ст. королівським старостою Самбора був великий польський магнат сандомирський воєвода Юрій (Єжи) Мнішек. Як представник короля Речі Посполитої, він здійснював адміністративні та судові функції на Самбірщині. (Староство — адміністративно-територіальна і господарська одиниця у феодальній Польщі, Великому князівстві Литов­ському (та й нині Польща поділена на 49 воєводств) та на загарбаних ними українських землях, і надавалося воно в тимчасове чи вічне користування вищим урядовцям за службу — їм і належали прибутки із старостинських маєтностей, чиї селяни нещадно експлуатувалися і трудилися на користь старости.)