Читать «Марина — цариця московська» онлайн - страница 444
Валентин Чемерис
«В супроводі охоронця через вервечку довгих, темних вузьких коридорів піднімаюсь численними східцями на самий верх таємничої башти, куди екскурсантів ніколи не водять, — пише інша авторка. — Від запаморочливої висоти захоплює дух. Красиве старовинне місто лежить внизу як на долоні. Може, у цього самого вікна багато століть тому стояла Марина Мнішек? І серце моє раптом завмерло, і мурахи забігали по спині від прилучення до таємниці. Про що думала ця жінка в останні дні свого бурхливого життя? Може, дорікала собі за зв’язок з отаманом Заруцьким — навіщо довірилась йому? Чи згадувала вона першу і єдину свою любов — самозванця Дмитрія I, якого встигла покохати за честолюбство і відвагу і з яким прожила найщасливіші свої дні. Чи, може, стоячи тут біля вікна, плакала молода мати про те, що вже ніколи не побачить свого сина? Він дорого заплатив за авантюру своєї матінки — був повішений...
Але мій охоронець вірить, що вона — відьма. Він розповідав мені, що бунтівний дух Марини досі бродить у башті. До речі, один з міфів про таємниці «Маринкиної башти» гласить, що, викинувшись з башти, у яку її ув’язнили, вона не розбилась, а перетворилася на ворону. Тому є «підтвердження»: вороння чомусь кружляє виключно над «Маринкиною баштою», а до інших башт Коломенського кремля не летить. Пояснити цей дивний феномен ніхто не може.
Цікаво, чи знайдуть коли-небудь скарб, котрий, як стверджують старожили, «відьма» Марина зачарувала. Кожний, хто посміє на нього замахнутися, починає відчувати непереборний страх і якщо не покине це місце, то й взагалі може позбутися розуму. «Як тільки починаємо копати, — зізнався мені один із скарбошукачів, — так тікати хочеться не оглядаючись. Але завтра вдень знов прийдемо...»
Диваки: хто ж скарби шукає удень? Вони відкриваються тільки вночі».
І великими літерами газета набрала кілька рядків.
Ось вони:
«П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ЛЕЖАТЬ В КОЛОМЕНСЬКІЙ ЗЕМЛІ СХОВАНІ МАРИНОЮ МНІШЕК КОШТОВНОСТІ. СТРАШНЕ ЗАКЛЯТТЯ ВІДГАНЯЄ ВІД НИХ СКАРБОШУКАЧІВ».
І вчувалася мені у башті восьмого ярусу тиха, ледь-ледь чутна пісня, що бриніла й бриніла.
Прислухався. І раптом вловив знайомі слова.
Хтось невидимий, але там незримо присутній, співав:
А може, подумалось мені тоді, у башті Коломенського кремля, не сорокою вона вилетіла звідти, і не на жемчужному кораблику попливла за море синє, за океан, а й справді її забрали з собою козаки.
