Читать «Марина — цариця московська» онлайн - страница 12
Валентин Чемерис
— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?
— По-нашому квітка...
І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!
— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...
І заспівав:
— Ой, чічко, ти, сі чічко...
Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:
— Ой, чічко, ти, сі чічко...
— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!
І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...
А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:
І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.
І вона ще й заздрила невідомій Марічці, яку леґінь любив, а її ще ніхто не любив і ніхто їй так гарно, до сердечного щему не співав...
Бабця Софія аж руками своїми маленькими та сухенькими сплеснула, як побачила в неї карпатську квітку.
— Чічко ти моя, чічко, — ласкаво казала. — Будеш ти й справді здорова і гарна, як наші чічки з полонин...
А ще ж були прийоми, на які звідусіль і навіть з Польщі з’їжджалися ясновельможні гості, і тоді в замку ставало аж тісно від карет. Підрісши, Марина любила бувати на тих прийомах-гульках, на балах, де танцювала й веселилася напропале, часто міняючи плаття. Бувало й по кілька за вечір. Уже починаючи з шістнадцяти літ у неї стільки було платтів, що й з ліку збивалася, коли заходжувалася їх рахувати. Щодень по кілька разів перевдягалася — стрункенька, гарненька, будь-яке платтячко було їй до лиця, тож і любила часто вбиратися і дефілювати двором замку в оточенні виховательок та подруг...
Тільки замкового підземелля, льохів його страшних змалку боялася — там, казали, темно, вогко, повно жаб і вужів. Брр!!! Лякалася навіть до окованих залізом дверей, що вели до підземелля, близько підходити. Часто в замок кінні гайдуки та жовніри приганяли селян із старостинських маєстатностей і зачиняли їх у тих жахливих льохах. (Батько казав: то — лотри, вони погано працювали, були лінивим бидлом, пся крев, яке потребує добрих нагаїв!) Їх часто й пороли різками та нагаями біля кордегарні, а потім відпускали. Щоб швидко пригнати нових, і все повторювалося, і в підземеллі замку завжди хтось мордувався, тож там, казали, чути було стогони — навіть тоді, коли в підземеллі нікого й не було...
