Читать «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть...» онлайн - страница 7
Володимир Єшкілєв
Хоча Ярковський-старший щотижня просиджував за кавою з Антеєм Марковичем не менше двох десятків годин, сім’ями вони не знались і візитів не практикували. Мати Ярковського-молодшого підозрювала, що Балтери не вважають їхню сім’ю рівною собі й час від часу нагадувала про це чоловікові.
«Бачу, що ті Балтери мають нас за селюків», – казала мати й додавала до цього припущення низку вкрай неполіткоректних висловів. На що батько або відмовчувався, або ж зауважував, що в місті (а, можливо, й в усій країні) немає ерудованішого та досвідченішого за Марковича знавця грошових знаків; й всі наступні жінчині інвективи щодо відсутності в нього гідності та недоречного самоприниження, Ярковський-старший витримував зі спокоєм давньоримського стоїка.
Тоді мати знімала з книжкової полиці поетичну збірку Антея Балтера «Рассветный путь» й урочисто зачитувала з пожовтілої сторінки вірш, присвячений Щербицькому.
– І це поезія? – риторично запитувала мати, презирливо помахуючи книжкою. – Твій знавець махрова бездарність. Графоман і нікчема. Підлизував за комуняками і тепер біля влади так треться, що аж тріщить. А пам’ятаєш, він колись писав віршики для плакатів у поліклініці:
– Шедевр поезії, так? – вирувала мати. – Еліот з Пастернаком відпочивають. І тобі, любий, стає совісті присідати перед порожнім місцем?
Батько неквапно відсовував від себе тарілку з млинцями (варіанти: клясер з монетами, гальбу з пивом, газету «Залізничник», інформаційний бюлетень Нумізматичного клубу), підводився з канапи, защіпав ґудзики на сорочці, брав з комоду пачку «Мальборо», сірники, масивну мармурову попільничку і виходив на балкон. А мати кидала книжку на стіл (варіант – на підлогу, на шафу) й сідала на батькове місце дивитись телевізор.
І це й багато чого іншого пригадав Ярковський-молодший, відкриваючи двері Паркового Дому. Адже уперше за два десятиліття від часу їхнього знайомства Антей Маркович Балтер звернувся до нього по допомогу. Старий подзвонив на сотовий відразу після урагану. Він назвав себе, згадав багаторічну дружбу з батьком, поцікавився здоров’ям матері. Відтак запропонував зустрітись у Парковому Домі.
«Сашенька, дорогой, мне очень нужна твоя помощь. Очень-очень», – сказав Антей Маркович, і голос його був сухим від стриманого хвилювання.
Ярковський обіцяв зробити все, що в його силах.
«Здається, це називається: бути заінтригованим», – сказав він собі, відклавши згаслий смартфон. І краєм ока глянув на шафу, де під армованим склом зберігалась найцінніша частина батьківської колекції. Віконне світло стервозно виблискувало на золотих і срібних профілях Габсбургів, на імперських орлах та опуклих написах. Що б сказав батько, якби був живим? Закурив би «Мальборо»?
