Читать «Купеля» онлайн - страница 6

— Робота, робота, — буркнув собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Усе задля неї. Зібрали їй гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б за рік покажеться в рідній хаті. Але ж ні! Говорить: «Підіть на пошту та перекажіть гроші», — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька таке бовкнула.

— Кажете, тітка Ліда від цього дуже засмутилася?

— Не лише від цього. — Дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти в нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачте, з дитинства терпіти не може.

— То нехай їсть свої туристські путівки!

Дядько Василь не втримався, усміхнувся.

— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.

— А я і є ваша родичка, бо хрещениця. — Дівчина щиро усміхнулася, і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, усе буде добре. Ось побачите!

— Сподіваюся. Твої слова та Богові у вуха.

— То я піду? Переказуйте мої вітання тітці Ліді та Галі.

— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав із хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.

Уже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою із затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяйливу усмішку.

Розділ 2

Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Усі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі з однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут іще й дід підпрігся до баби Параски: «Іди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».

— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, усміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!

Сказала — і як вітром її здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з короткими рукавами, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках та поклала її на місце. Але парфумами, які подарував їй Сашко, усе ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина усміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.

— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналася вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.