Читать «Чужі скелети» онлайн - страница 137
Андрій Кокотюха
Антон і Юлія знову перезирнулися.
— Ти вирішила… стати
— Живцем, — підтвердила Оксана. — Це Олег так сказав — на живця зловимо. Зловили: день я містом покрутилася, а наступного дня побачила Чорну на базарі. Дала знак — впізнала. Відкликала вбік, передала записку від Учителя. Написав, куди і коли мені прийти…
— Прийшов Олег? — не витримала — перервала Юлія.
— Прийшов Олег, — підтвердила Оксана. — Ми приїхали на цій «Ниві». Він якось відпросився, залагодив справи, знайшов на ці дні собі заміну тут… прокрутився, коротше. Чорна, навіть якби хотіла щось зробити, не встигла. Олег вирубав Учителя, руки давно свербіли. В машину — і туди, в ту хату…
«Мою», — хотів сказати Сахновський, та втримався. Дівчині не треба цього знати. Ні зараз, ні потім.
— А тоді… тоді я злякалася, — призналася Оксана. — Злякалася, правда…
— Кого? Чорну чи Ру… чи Вчителя?
— Злякалася за нас. Бо ні я, ні Олег не уявляли собі ясно, що робити з Учителем. Вбивати його ми не були готові. Він хоч і… розумієте… Але людина. Це важко — вбити людину.
«Залежить від обставин», — хотіла сказати Юля, та теж утрималася. Дівчина вже знає, що Жанна Чорна мертва, тому і говорить так вільно. Ось тільки як вона померла, поки що ліпше не уточнювати.
— Ми там, у будинку, поговорили з ним. Тоді Вчитель відразу почав відкупатися, назвав ваш телефон. Олег порадив полоненому засунути телефон собі в зад. А я запам’ятала. Ну, подзвонила…
— Для чого? До речі, дівчинко, я твій голос навіть після цих зізнань не впізнаю. Хоча це не важливо. Цікавіше — для чого ти тоді попередила мене?
— Гадала — вам справді це важливо. Вчитель втирав нам — ви бізнесменка, не остання людина в Жашкові. Ось і подумала: ви піднімете ментів на вуха, його почнуть шукати, Олег змушений буде швиденько забиратися з міста, а полоненого десь залишить… Хай саме якось розсмокчеться. Знайдуть, не знайдуть, а як знайдуть — то Вчитель із тюрми вже точно не вийде. Навіть пропонувала Олегові так і вчинити, вже на другий день. Залишити записку, пояснити, хто це такий, хай перевіряють. Я ж правда не знала, що ви його не шукатимете… Так і йшло все це. Олег тримав Учителя в підвалі, не годував. Нічого не відбувалося, я приходила щодня милуватися на полоненого в погребі. Потім поверталася на ніч до готелю, Олег лишався стерегти. Казав — ночами під вікнами іноді бродить чорна тінь, він їх зачиняв, вікна. Двері теж, зсередини навіть підпирав меблями… У нього була з собою рушниця, кілька разів показував через вікно ствол — примара тікала, — Оксана перевела подих. — Як і що далі робити з полоненим, ми не знали. За ті дні, чесно кажу, я вже натішилася видовищем у льосі. Поки він нарешті нам не допоміг — помер одного ранку. Сам, правда-правда…
— Я тобі вірю, — Гараніна таки погладила дівчину по голові, наче маленьку. — Він сам себе вбив. Серце хворе було, з цього все для нього й почалося… Вважайте, нещасний випадок. Можете спати спокійно, на вас гріха немає.
