Читать «Крадійка книжок» онлайн - страница 210

Маркус Зузак

Для сім’ї Штайнерів провели дві панахиди. Одну — одразу ж після похорону. А другу — коли додому повернувся Алекс Штайнер, який отримав відпустку після бомбардування.

Коли новини знайшли його, Алекса ніби обстругали.

— Розіп’ятий Христе, — промовив він, — якби ж я дозволив Руді поїхати в ту школу.

Когось рятуєте.

І приносите йому смерть.

Але звідки йому було знати?

Єдине, що він знав напевне, — він був ладен на все, тільки б у ту ніч бути на Небесній вулиці, щоб замість нього вижив Руді.

Саме це він сказав Лізель на ґанку будинку під номером вісім по вулиці Ґранде, коли примчав туди, дізнавшись, що дівчинка жива.

Того дня на ґанку Алекса Штайнера розпиляло навпіл.

Лізель розказала йому, що поцілувала Руді в губи. Вона трохи зніяковіла, але подумала, що він захоче знати. Дерев’яні сльози і дубова усмішка. Те небо, яке я побачив очима Лізель, було сірим і лискучим. Сріблястий надвечірок.

Макс

Коли війна закінчилась і Гітлер віддався в мої руки, Алекс Штайнер знову відкрив свою кравецьку крамницю. Вона майже не приносила грошей, але щодня по кілька годин він відволікав себе роботою, а Лізель частенько йому допомагала. Чимало часу вони провели разом, часто ходили до Дахау, після того як його звільнили, та американці їх ніколи не впускали.

Нарешті, у жовтні 1945 року, до крамниці зайшов чоловік з трясовинними очима, волоссям, що скидалося на пір’я, і чисто виголеним обличчя. Він підійшов до прилавка.

— Десь тут є дівчина на ім’я Лізель Мемінґер?

— Так, вона в задній кімнаті, - відповів Алекс. Він сподівався, що це був Макс, але хотів пересвідчитись. — Чи можу я поцікавитись, хто її питає?

Вийшла Лізель.

Вони обіймалися, плакали і впали на підлогу.

Віддавач

Так, в цьому світі я бачив багато чого. Я присутній при найбільших катастрофах, я працюю на найгірших лиходіїв.

Однак бувають й інші миті.

Є безліч історій (лише жменька, як я вже казав раніше), які відволікають мене від роботи, так як і барви. Я підбираю їх в найнещаcніших, найнеймовірніших місцях і намагаюся пригадувати, коли роблю свою роботу. «Крадійка книжок» — одна з таких історій.

Коли я прибув до Сіднея і забрав Лізель, мені нарешті випала нагода зробити те, чого я так довго чекав. Я поставив її на землю, і ми прогулялися по Анзак-авеню, поблизу футбольного поля, і я витяг з кишені запилюжену чорну книжку.

Стара жінка була приголомшена. Вона взяла її в руки і запитала:

— Це справді вона?

Я кивнув.

Дуже трепетно вона розкрила «Крадійку книжок» і погортала сторінки.

— Не можу в це повірити… — Хоча текст добряче вицвів, вона змогла прочитати свої слова. Пальці її душі торкнулися історії, написаної стільки років тому в підвалі на Небесній вулиці.

Вона сіла на узбіччі, і я примостився поряд.