Читать «Крадійка книжок» онлайн - страница 206
Маркус Зузак
Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.
Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?
Лізель перейшла на непевну ходу і рушила прямо перед собою.
«Де крамниця пані Діллер? — подумала вона. Де…»
Вона ще якийсь час тинялася серед уламків, доки чоловік, який її витяг, схопив її за руку і почав говорити:
— В тебе шок, люба, в тебе шок; з тобою все буде добре.
— Що сталося? — запитала Лізель. — Я ще досі на Небесній вулиці?
— Так. — У чоловікових очах було розчарування. Чого він тільки не надивився за ці кілька років. — Це Небесна вулиця. Вас розбомбили, дівчинко.
Її губи досі рухалися, хоча тіло вже скам’яніло. Вона забула попередні голосіння за Гансом Губерманном. Це ж було так давно — таке трапляється після бомбардувань. Лізель сказала:
— Треба витягти мого тата і мою маму. Треба витягти з підвалу Макса. Якщо його там немає, значить, він у коридорі, визирає з вікна. Інколи під час атак він так робить — розумієте, йому не часто доводиться бачити небо. Я маю розказати йому про погоду. Він нізащо не повірить…
Вона зігнулася саме в ту мить, коли солдат з ЛСЕ підхопив її і посадив на землю.
— Ми заберемо її за хвилину, — сказав він своєму сержанту.
Крадійка книжок подивилася на важку і болючу ношу, яку тримала в руці.
Книжка.
Слова.
Закривавлені пальці, як і того дня, коли вона прибула сюди.
Солдат з ЛСЕ підняв її і повів геть. Горіла дерев’яна ложка. Чоловік минув розбитий футляр для акордеона, і Лізель розгледіла всередині інструмент. Вона бачила його білі зуби і чорні ноти поміж ними. Вони усміхалися їй і негайно повернули до реальності. Нас розбомбили, подумала дівчинка, й обернулася до чоловіка, що йшов біля неї.
— Це акордеон мого тата. — Знову. — Це акордеон мого тата.
— Не хвилюйся, дівчинко, все добре, нам треба ще трохи відійти.
Та вона не пішла.
Лізель простежила, куди чоловік несе акордеона, і рушила за ним. Червоне небо досі посипало їх красивим попелом, а дівчинка зупинила рослявого солдата і сказала:
— Я заберу його, якщо ви не проти, — він належить моєму татові. — Лізель обережно забрала його з рук чоловіка і понесла. Якраз у ту мить вона побачила перше тіло.
Футляр з акордеоном випав з її рук. Звук, ніби від вибуху.
На землі розпласталася пані Гольцапфель.
НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ СЕКУНД ЖИТТЯ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР
Вона розвернулася і вдивляється, скільки сягає зір, у руїни коридору, який колись був Небесною вулицею. Вона бачить двох чоловіків, які несуть тіло, і йде за ними.
Коли побачила інших, Лізель кашлянула. Краєм вуха вона почула, як один з чоловіків сказав, що на якомусь клені знайшли тіло, роздерте на шматки.
Нестямні піжами і подерті обличчя. Найперше вона помітила хлопцеве волосся.
