Читать «Бібліотека душ» онлайн - страница 213
Ренсом Ріґґз
Доктор Спенґер підняла зі стола фотографію, ту, яку Емма вклала в один з листів.
— Хто ці люди?
Я нахилився вперед, щоб подивитися. На фотографії дві старенькі жіночки сиділи в кріслі-гойдалці, і одна пригортала до себе іншу, наче немовля.
— Гадки не маю, — різко відповів я.
— Тут на звороті є напис, — і вона прочитала: — «Ми шукаємо способи допомогти тим, у кого забрали частку душі. Тісний контакт творить дива. Лише за кілька годин пані Рогодзюб була як новенька імбрина».
«Ем-брина», прочитала лікарка.
— Імм-бринна, — мимохіть виправив я. — «І» має звучати як «і».
— Зрозуміло. — Доктор Спенґер поклала фото на стіл і сперлася підборіддям на переплетені руки. — А що таке… імм-бринна?
Озираючись назад, можна сказати, що, напевно, то було по-дурному, але тоді я почувався загнаним у глухий кут і не вигадав нічого кращого, ніж розповісти всю правду. У них були листи, фотографії, і зрештою всі мої непереконливі історії розлетілись, мов картковий будиночок.
— Вони нас захищають.
Доктор Спенґер зиркнула на моїх батьків.
— Усіх нас?
— Ні. Лише дивних дітей.
— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.
Я простягнув руку.
— Віддайте мені листи.
— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.
Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.
— Чому ти думаєш, що ти дивний?
— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.
Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.
— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?
— Не я писав ті листи. То Емма.
— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.
— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…
— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?
Татові брови поповзли вгору. У мене ще ніколи не було дівчини. Я навіть на побаченні жодного разу не був.
— Мабуть, була моєю дівчиною. Але потім ми ніби як… узяли паузу.
Доктор Спенґер щось занотувала, а тоді задумливо постукала ручкою об підборіддя.
— А коли ти її уявляєш, то який вона має вигляд?
Я втиснувся в спинку крісла.
— Що ви маєте на увазі — уявляю її?
— О. — Доктор Спенґер склала губи бантиком. Вона зрозуміла, що впорола дурницю. — Я маю на увазі, що…
— Ну все, вистава затягнулася, — сказав батько. — Джейкобе, ми знаємо, що це ти написав ці листи.
Я мало не підскочив у кріслі.
— Що?! Там же не мій почерк!
Батько витяг з кишені листа — того самого, який колись залишила для нього Емма.
— Це теж написав ти, правда? Почерк той самий.
— Ні, теж Емма! Подивися, вона його підписала своїм ім’ям! — я хотів вихопити в батька листа, але він його відвів назад.
— Іноді нам так сильно чогось хочеться, що ми уявляємо, ніби це насправді існує, — сказала доктор Спенґер.
— Ви мене божевільним вважаєте? — прокричав я.
— У моєму кабінеті цього слова ніхто не вживає, — запевнила доктор Спенґер. — Джейкобе, будь ласка, заспокойся.
— А як же марка на конверті? — не вгавав я, показуючи на листи, що лежали перед Спенґер на столі. — Вони всі з Лондона!