Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 76

Написав їх Михайло Старицький у співавторстві з донькою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, зайве навіть нагадувати, що обоє завжди позиціонували себе українцями, причиною вибору російської мови для частини їхніх творів стали міркування цензурного характеру і можливості публікації. Це стосується також київських повістей. Перша з них, «Червоный дьявол», друкувалася у 1896 році в газеті «Нижегородская почта», друга, «Первые коршуны» — в 1900, в газеті «Киевское слово». Важко, однак, назвати мову повістей безумовно російською: персонажі раз у раз вдаються до цілком українських висловів, цитуються історичні документи чи твори, які виглядають чужорідними в російському тексті. Та й взагалі описувана київська давнина настільки сильно співзвучна з українською дійсністю, аж деякі епізоди видаються живцем запозичені з найновішої історії.

Отож, чи не настав час повернути київські повісті в рідну для них українську літературу? А заодно розібратися, наскільки ж вони є історичними?

Бо щодо цього останнього питання теж виникають чималі сумніви. Старицькому не раз закидали наявність у його творах численних анахронізмів. Досить згадати хоча б картоплю посеред XVII-го століття (в романі «Перед бурею» трилогії «Богдан Хмельницький»). Тим паче підозрілим виглядає «Червоний диявол» — ну як може виявитися історичною коротенька повість з авантюрно-романтичним сюжетом (усілякі непорозуміння та зовнішній світ наче завдалися метою розділити закохану пару, однак, завдяки як глибині почуттів, так і певним хитрощам, вони зуміли перебороти всі перешкоди) та ще й зі щасливим завершенням (весіллям, звісно)? Трохи вірогіднішими здаються «Первые коршуны» (як сказано в післямові до одного з видань, «написані на тому ж історичному матеріалі», що й перша повість, зі спільними героями і навіть численними спільними уривками тексту, однак їхній час дії, порівняно з «Червоним дияволом», віднесений років на двадцять уперед). Але ця повість так і зосталася незавершеною.

Тим часом, тема, схоже, видавалася М.Старицькому важливою, бо він планував ще й третій твір на схожий сюжет — «Війт Балика».

Як подумати, то є в цьому щось знаменне. Письменник, творча й особиста доля якого тісно зв’язана з Києвом, на рубежі двох епох пише про Київ хоча й трьохсотлітньої, порівняно з його часом, давнини, але теж переломної епохи. Коли давнина, яку так хотіли б утримати при житті деякі герої твору, все одно змінюється новиною. Бажаною чи ні, але, щонайменше, тривожною.

Не випадково кінець XVI-го — початок XVII-го століття стали предметом особливого зацікавлення також тодішніх істориків, наприклад, В.Антоновича (є підстави вважати, що М.Старицький багато деталей та навіть концепцій цих своїх творів почерпнув із класичної розвідки В.Антоновича «Київські війти Ходики»). Тоді ж був виявлений та оприлюднений так званий «Київський літопис», складений у першій чверті XVII-го століття, який досі вважається першорядним джерелом відомостей про киян та Київ тих часів.