Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 16

— Ну, просватав, ну й віддаю! А тобі що до того? — із запалом крикнув війт, ударяючи палицею по снігу.

— Змилуйтесь, пане війте, — поклонився Мартин до землі, — ви ж іще покійному батькові моєму обіцяли дітей поєднати… Згадайте старе…

— Старе, старе!! — війт усе більше і більше гарячкував. — Старе тепер нікому непотрібне… Нове йде… Та коли б ти старе пам’ятав, то не смів би такі речі серед вулиці вести!

— Сам знаю, даруйте, пане війте, — Мартин ще раз зняв шапку і глибоко поклонився. — Та й терпіти було несила, хотілося самому дізнатись… Пане війте! — знову заговорив він. — Що ж ви дієте?! Подумайте… адже у вас добре серце! За кого ви доньку віддаєте?! Та хіба ж Ходика жалітиме її так, як я? Хіба ж він буде сином для вас? Нові вони люди, пане війте, з новими звичаями, а вже про звичаї їхні всеньке місто знає. Чи ж вам із ними ріднитися?

— Мовчи, блазню!! Ти що, війта учити надумав? Чи таких звичаїв ти в чужій стороні навчився?! Сам знаю, що мені робити! Сам знаю, за кого доньку віддавати… — старий стукав палицею по снігу, і голос його звучав якось надто роздратовано, надто різко.

— То ви хочете свою єдину доньку зжити зі світу? — вже й Мартин крикнув із запалом, підступаючи до війта. — Та не піде вона за нього, втопиться, а не піде!

— Не піде? — перепитав війт, і обличчя його побуряковіло, а в очах спалахнув той вогник, що ясно показував — тепер війта не стримати. — А я тобі кажу, що йде, — повільно мовив він, карбуючи кожне слово, — йде з радістю.

— З радістю йде? — перепитав Мартин, відступаючи і наче не розуміючи почутих слів.

— З радістю, з радістю, — уперто промовив війт, стукаючи палицею і проходячи повз приголомшеного Мартина. — Землі під собою не чує!

Наступного ранку по всьому місту бігла і страшна, і нечувана новина, що червоний диявол, влетівши учора до міста, добивався вночі до війтового дому.

— Підлетів, червоні крила розгорнувши, та й так і опустився біля вікна, — розповідала бабуся жінкам, які з’юрмилися довкола неї. — Ми вже з Галею почали усі молитви читати, страсні свічки біля образів запалили, окропили вікна та двері святою водою — так він і пропав, так і пропав, — повторювала вона, розводячи руками, а сусідки з жахом кивали головами, — наче крізь землю провалився чи хмарою здійнявся!

На Житньому торзі і на ратушній площі, і біля мійської брами, і навіть на Вишньому замку тільки й говорили, що про цей дивний випадок. При цьому редакції оповіді поділялися на дві версії: одні запевняли, що диявол у вогняному стовпі провалився крізь землю, інші сперечалися, що полетів вогняною хмарою над землею. Настрій був тривожним… Чекали усіляких нещасть: голоду, повені чи нашестя татар…

Лише війт більш-менш знав, ким був той червоний диявол, що звечора добивався до його дому. Але після вчорашньої зустрічі він увесь час мовчав, похмуро втупившись у куток і підперши голову рукою. Коротка війтова люлька раз у раз гасла, видно, думи його були дуже глибокими… Але війт не зважувався залишити дім, побоюючись, щоб червоний диявол не постукав до нього і серед білого дня.