Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 251

Аж тут нижче по дорозі з'явилися люди. Здавалося, вони виростають з дощу, все більше і більше. І серед них Баста. В одній руці він тримав меч, а в другій ніж. Жага крові застигла на його обпаленому обличчі На жодному чоловікові довкола нього не було герба Змієголова. Та яке це мало значення? Можливо, Мортола послала їх, може, Змієголов. Їх було багато, значно більше, ніж тих, що лежали з Чорним Принцом між деревами. Баста, посміхаючись, підняв руку, і вони, оголивши мечі рушили вгору.

Чорний Принц перший вийшов з-за дерев, ведмідь за ним. Обидва стали на дорозі, наче самі могли зупинити різанину. За Принцом вийшли його люди. Тихо проклинаючи все на світі, Вогнерукий підвівся з землі. О, так, це буде кривавий ранок. Дощ не встигатиме змивати кров, а йому доведеться не на жарт розсердити полум'я, бо воно не любить дощу.

— Фариде! — прошипів він до хлопця.

Вони мусять розпалити вогняне коло довкруж тих, котрі для захисту проти мечів не мали нічого, крім рук. Вогнерукий підняв величеньку гілку, гукнув вогонь з вологої кори, полум'я зашипіло і запарувало. Тоді кинув запалену гілку хлопцеві. Бастин голос прорізав ранкові сутінки глузливо і кровожерливо. Фарид заходився розсипати по землі іскри. Він сипав їх на вологу землю, мов селянин зерно. Полум'я зринуло вгору, коли Бастині люди пішли в напад. Меч бився до меча, крики наповнювали повітря, тіла билися одне до одного, а Вогнерукий і Фарид підтримували полум'я, аж поки воно не оточило натовп полонених.

Вогнерукий залишив маленький прохід — вихід у ліс, на випадок, якщо полум'я перестане його слухатись, якщо розізлиться так, що кусатиме всіх: друга і ворога.

Фарид скочив крізь полум'я, як і домовлялися. Яке щастя, що Меґі тут, а то б хлопчина запевне не відходив би від нього. Вогнерукий і далі лишався перед вогняним колом. Він витяг ножа: коли Баста поблизу, ніж краще тримати в руках. Він перешіптувався з вогнем, настирливо, але ніжно, щоб той не робив, що хотів, щоб не ставав з друга ворогом. Розбійників відтискали назад. На Чорного Принца напали відразу троє Бастиних людей, та ведмідь лапами і зубами захищав господаря. Вогнерукого нудило, коли він бачив рани, які вибивають чорні кігті.

Вогонь потріскував у відповідь, наче хотів бавитися, танцювати, наче не розумів, що тут панує страх, не відчував його запаху та смаку.

Де Фарид? Ось він. Вправно коле ножем довкруж себе, як змія. Вогнерукий схопив його за руку, прошипів до полум'я, щоб воно їх пропустило, і потягнув його за собою.

— Дідько! Треба було залишити тебе з Роксаною! — гарикнув він і штовхнув Фарида крізь вогонь. — Хіба я не казав тобі бути біля Меґі?

Чарівновустий добре бився мечем, набагато краще, ніж Вогнерукий міг уявити, але виглядав стомлено.

Клятий дощ капав за комір, заглушував голос Вогнерукого. Вода співала вогню колискову, прадавню колискову, тому Вогнерукий підвищив голос, кричав голосніше і голосніше, щоб знову збудити полум'я, щоб воно завило і закусало. Фарид помітив, що наробив дощ, і спритно стрибнув туди, де полум'я засинало. Меґі побігла за ним.