Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 209

— Справді? Отже, таки правда, що Змієголов не того впіймав? Видно, не він убив Каприкорна?

— О, ні, це якраз правда. — Вогнерукий виглянув із вікна, немов перед ним був святковий Каприкорнів майдан. — І все, що йому для цього було потрібно, його голос. Тобі варто почути, як він або його донька читає. Повір мені, ти подивишся на свої книжки іншими очима. Мабуть, почепиш на них замки.

— Справді?

Болотяник так зацікавлено розглядав Меґі, немов хотів більше довідатися про Каприкорнову смерть, втім у двері знову постукали. Цього разу крізь замкнені двері пробивався чоловічий голос.

— Учителю, ви йдете? Ми все підготували, та ліпше, якщо різатимете ви.

Меґі побачила, як Фарид зблід.

— Зараз іду! — сказав Болотяник. — Йди, я наздожену. Сподіваюся, колись зможу привітати твого батька у цьому приміщенні, — сказав він Меґі, простуючи до дверей. — Ти ж маєш рацію: моїм книжкам потрібен лікар. Чи має Чорний Принц план щодо полонених? — Болотяник запитливо поглянув на Вогнерукого.

— Ні, навряд чи. Ти щось чув про інших полонених? Серед них мати Меґі.

— Ні, про інших я нічого не знаю, — відповів Болотяних. — А тепер перепрошую. Белла, певно, вже сказала, що ліпше зупинитися в цій частині будинку. Змієголов витрачає чимало срібла на шпигунів. Жодне місце не убезпечене від них, навіть оце.

— Знаю. — Вогнерукий узяв одну з книжок, що лежали на цирульниковому столі. Це був травник. Меґі могла собі уявити, як пожадливо його б розглядала Елінор. А Мо пройшовся б пальцем по намальованих листочках, немов відчув би пензля, котрий так витончено зобразив їх на папері. А про що думав Вогнерукий? Про трави на Роксаниних грядках? — Повір мені, я б не прийшов сюди, якби не те, що сталося на млині, — сказав він. — Це не те місце, на яке хочеться накликати небезпеку, ми сьогодні ж підемо геть.

— Залишайтесь, поки твоя нога і хлопцеві пальці не загояться, — сказав Болотяник. — Ти знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшов. І я радий, що хлопець із тобою. Він ніколи не мав учня, знаєш? — сказав цирульник Фаридові. — Я йому завжди казав, що своєї майстерності треба навчати інших, але він не хотів навіть чути. Я свої навички передаю багатьом, а тому мушу наразі вас залишити. Маю показати учневі, як відрізати ногу, не вбиваючи чоловіка.

Фарид приголомшено подивився на цирульника.

— Відрізати? — прошепотів він. — Навіщо відрізати?

Проте Болотяник уже зачинив за собою двері.

— Хіба я не розповідав? — сказав Вогнерукий, проводячи рукою по пораненому стегну. — Болотяник майстерно ріже кістки. Та гадаю, ми ліпше залишимо при собі наші пальці й ноги.

Подбавши про Фаридові пухирі та ногу Вогнерукого, Белла розмістила усіх трьох у віддаленій комірчині, просто біля воріт, крізь які вони прийшли. Меґі тішила думка знову спати під дахом, та Фаридові ця ідея не стала до вподоби. Він з нещасним виглядом сидів на притрушеній лавандою долівці й поспіхом жував гіркий листочок.

— Ми не могли б сьогодні вночі спати на узбережжі? Пісок, певно, приємний і м'який. Або в лісі?